Завжди дивувався, коли у фільмах певні чутливі персонажі, від чи то стресу, чи великого нервового напруження, чи то від несприйняття шокуючої дійсності, раптом починають блювати... тут тобі, скажімо треба рятувати ситуацію, а герой ганяє шлаки з організму...
     Завжди дивувався, аж поки сьогодні самому не підступило під кадик
Нудота від навколішньої дійсності.
І, ви знаєте, трапилася така оказія не з приводу якихся політичних подій, чи життєвої кризи, а з приводу штатної, буденної в нашій дійсності ситуації.
 
     Років зо п’ять-шість на вулиці, де живе моя улюблена теща, з’явився новий сусід.
Це не було несподіванкою, бо крайня хата на вулиці продавалася вже давно, та все не знаходилося покупця.
Тепер там поселився дуже енергійний хазяїн, не з багатих, але підприємистий, і почав упорядковувати своє майно.
Що він робив у своєму дворі – я не дивився, і по цейчас не знаю, але помітив, що новий тещин сусід підлюбляє голубів.
Сам я не голуб’ятник, - то мене це не вразило.
 

 
     За деякий час я помітив що сусід взагалі-то дуже схильний до тварин.
Він кожного року заводить гусей, і все літо вигулює їх перед двором, на прилеглих схилах, і це я не міг не помітити, бо стая гусей як не їдеш - пнеться на дорогу, і буває треба пильнувати, щоб якийсь гусь, чи качка не втрапили під колеса.
Згодом до стаї гусей додалося стадо кіз, може штук вісім, і дехто з навколішніх почав купляти в нього козячє молоко, бо воно свіже, і під боком, та й якість таки ж краща за магазинну...
Ну що ж – молодець  хазяїн, коли так натхненно і вправно використовує переваги життя в приватному секторі. Зараз життя з кожним днем складнішає, і виживати кожен собі сам видумує як. Годує сім’ю, як заманеться...
Нема питаннь.
От бачите - напрочуд позитивний персонаж, із невисокого прошарку суспільства, навіть втілення домовитого українця...
 
                              ***
     Питання почали з’являтися коли вечорами він почав вигулювати свого добрячего песика по вулиці, просто відчепивши повідка, а сусідські дружини і діти повертаючись з роботи, стали бояться йти повз його привату...
Щоб намордника вдягнути на псину – йому певно жаль тварюку, бо серце ж не камінь, то й бігає так собі вівчарек вечорами, кляцяє пащею. Але то вже таке... – до тещі я не дуже вчащаю, а сусіди - ті всі вже звикли, от мабуть і не бояться.
Бо ще ж нічого, ні з ким не трапилось, то чого ж піднімати галас?
 
     Ну, от...
На тому дядьковому пасовиську років з п’ятнадцять вже до нього – ріс собі чудовий абрикос. Дикий, але напрочуд смачний. Звідкіля він з’явилвся - ніхто не пам’ятає. Ось він тут зправа...
 

 
     Чи сам виріс, чи хтось ткнув у землю чубука, хто знає?
Але кожний хто проходить повз нього, і сьогодні так і лізе шарпнути абрикоса до рота...
Так от, сусіду це деревце, якось дуже впало в око.
Одного разу він побілив цьому дереву стовбура, тобто помітив, і з того дня почав ганяти від нього дітвору, і перехожих.
Мовляв: - геть нахаби, посадіть собі у дворі, доглядайте, отоді і будете їсти...
А треба сказать, що стоїть абрикос при краю дороги, і зовсім вроді нічийний - рука ж сама тягнеться зкуштувати, хоч у дитини, а хоч і в дорослого...
- Поштарка в спеку йде повз нього – смик, і в горлі вже не сухо.
- Діти ганяють м’яча – поклювали, і вже не треба йти обідати...
Але тепер новий хазяїн навіть і не пильнує, бо після кількох сутичок цього зоофіла з ненажерними нахабами - охота якось пропала у всіх.
 
                               ***
     Отак пустирчик через дорогу навпроти хати хазяйновитого кугута, разом з цим деревом став Його неформальною Власністю. А стовбур абрикосу він білити згодом перестав...
Ну правільно! Його ж дерево, хоче - білить, хоче - ні...
Під нього він став зкладати різний непотріб, який викинуть - шкода, а у дворі  - заважає.
Посадив поряд ще якусь деревинку... Мітить територію, як його пес. (Все це гарно видно на попередній світлині)
З цього моменту почалося розширення сфери його інтересів, тобто особистого хазяйства, за рахунок прилеглої земельки.
Володар поставив нового триметрового забора з профнастілу, на метр відступивши від старої межі. І навіть вуличний комунальний стовп попав у територію його інтересів.
Всі сусіди промовчали, бо хата кутова, сім’я у дядька велика, і до того ж - з трьох сторін дядькове подвірря межує з «нічийними» дорогами вулиць.
- Хай людина бере, як йому потрібен цей кавалек, аби людям проїзду хватало!!!
Ви будете сміятися, або взагалі не повірите - я сам бачив, як він підмітає дорогу вже на границі своїх володіннь!!!
 
     Наступним роком, дядько підпиляв шестидесятирічну липу, яка тепер була впритул до нового забору. Навіщо?
Тесть довго не міг цього второпати, і навіть питав сусіда, і сварився з ним -  навіщо він покалічив таку красуню, яка стоїть зовсім не в його дворі, а при дорозі? На що отримав відповідь, мовляв нехай тебе це не хвилює... Ну і подібну матюкню...
 

 
     Пройшов ще рік, і дядько взагалі зпиляв тепер вже каліку - липу, яка давала колись, в спеку достобіса кисню, і величезну тінь на вулицю. Але ж цьому зоофілу потрібен ще метр – півтора власності...
Коли липа падала, наостанок вона помстилася куркуляці, гепнувши  по огорожі свого вбивці стовбуром, чим бідолага визвала на себе ще й його прокляття...
 

 
     Тепер вона не заважає йому розширювати своє володіння. Тепер він підремонтує забора, але поставить його, вже на півтора метри далі.
А піньок він випалить солярою. І кінці у воду...
 
                               ***
 
     Чому він це зробив? Можна ж було переставити огорожу аж за дерево, і приватизувати все гамузом? Але це б дуже наглядно демонструвало дядькину прихватизацію...
Вчора дерево росло на вулиці, а завтра вже в дворі... Занадто відверте нахабство.
Це могло не всім сподобатись, як історія про того абрикоса.
Мимо цього дерева всі старожили ходили  октябрятами у школу, під його розлогими вітками вдень ганяла м’яча малишня,  ввечорі старші діти влаштовували посиденьки, а вночі шепталися закохані. І це продовжувалось на їхніх очах шістьдесят років, і навіть ще позаторік це було саме так. Я і сам спостерігав за цим круговертом вже двадцять шість років.
 
     Я розмовляв тещиними сусідами – але їм пофіг...
- Навіщо псувати сусідські стосунки, коли «воно ж не моє...»
- Кому треба – хай сперечається!
Але сьогодні сперечатись вже пізно, бо нема за що...
Місто, де в будь яку пору року нема чим дихати, втратило ще одне півсторічне дерево...
 

 
                               ***
 
     Ось тут я і підійшов до причини нудоти, яка підступно підперла кадик.
Хрін з ним, оцим гівнюком, з хазяйською «хваткою».
Він під себе гребе, його мотиви зрозумілі, але... але... навкола ж  люди!
Чому їм все пофіг?...
Ми живемо, під собою не відчуваючи країни...
Ні, не країни – БАТЬКІВЩИНИ!!!
Ми не поважаємо закони, ні державні, ні людські, ні божі.  
Наші правителі і законотворці  - найперші  беззаконники у країні, дають народу приклад для наслідування, але хіба тим людям не гидко?
Чи таки ні?
Хіба порядна людина стане наслідувати приклад покидька?
То з цього якось так виходить, що ми живемо у країні латентних і відвертих покидьків.
 

 
     Павлюченки, Запорожець, інші – сидять по тюрмам, а людям пофіг, бо не стосується.
Тимошенко, Луценко в буцигарнях – байдуже, наварраваліся!
А ті хто так не вважають, де вони?
Вирізали нуворіші на метал заводи – так вони ж не наші!
Когось, десь гвалтують, катують, вбивають – але це ж не їх кровинку!!!
Хто вийшов боронити київську вчительку від рейдерів?
Та що там перелічувати -  кожен день же нас гвалтують!!!
 
     Хто вийшов захистити мову?
Кому небайдужа Батьківщина?
Кого хвилює тотальна несправедливість у суспільстві?
 
     Я можу зараз з Ютюбу натягать свідчень про те, як на такі гвалтування реагують не те що араби, чи кавказці,
а навіть схожі на нас наши сусіди, до яких нам так не терпиться.
Поляки, Болгари, Румуни... Може вони меньш сцикливі? Чи може більш справедливі...
Та що ж ми тоді за нарід?..
Хто так зкурвив, занапастив у рабство українську вільну душу?
Хто, чи що нас виведе з нашого внутрішнього рабства?
Бо згодьтеся, такий нарід не заслуговує на краще життя.
Відчуваю, що написав якось не дуже згарбно...
Вибачте, емоції...