Прийшла зима. Випав красівий сніг. Стало холодно і нема шо жерти.  
Птахи шарять туди-сюди, може якийсь хавчик – салямі там чи пармезан... Але нічого нема. Хамона нема, сала нема... Птахи співають печальну мелодію із „Рабині Ізаури”, як їм голімо живеться на цьому світі. Встало сонце, але шо толку – холодно як і було. І жратви більше не стало.
На веранді сидить дівчинка в червоному платтячку. Вона грає на красівій полірованій арфі завезеній з імпорту і дивиться у вікно. Погляд її сумний. Вона думає за елементарні частиці. Чому – думає дівчинка – квант енергії такий непостійний? І чи нема протиріч в теорії Хокінга? Щось тут не так, думає дівчинка. Вона набирає по мобілі Пенроуза, але той не відповіда, бо на дроті завис Професор. Дівчина задумчіво продовжує смикати арфу за струни. Арфа жалісно м`яука у відповідь. Зовні рохкають голодні синички. Гармонія...
Сонце шпарить, але не гріє.
Синички втрачають терпець і починають битись лобом з криком дай жерти, тоже мені, Паганіні!
У дівчинки добре серце. Вона згадує за салямі і пармезан. Поливає це все майонезом і годує синичок.
Синички спасєни!
Вони радісно обступили дівчинку і давай співати голосно всякі веселі пісень! Щедрівочку і ще там. Шось. Прилетів воробєй. П’яний в дупель, в лаптях і з балалайкою. Став вульгарно приставати до синичок. Каже давай співати ай-люлі! А місцеві горобці поняли, шо то кацап дали йому люлєй і балалайкою. Воробєй втік. А балалайка вже нє.
А синичок розпира, бо вони сала нажерлись на шару, і енергія така шо хоч одеську трасу асфальтуй.
І одна синичка каже я полечу назустріч сонцю і звонкою піснею зустріну приход. Весни. Так її колбасило від салямі.
І вона так рєзко розправила крила і як полетить шо вітер з вух все повидува і пір`я тріпоче так тир-тир-тир і голосно співа з циганським надривом чисто тобі Сліченко – весна!..
Весна!..
а всі - а-а-а-а...