Дмітрій Табачнік з подиву гідним завзяттям кинувся атакувати ненависних галичан, прислужників фашизму й американського імперіалізму. І в книзі «Фашизм в Украине: угроза или реальность?», і в серії статей (остання – „От Риббентропа до майдана”) він намагається переконати усіх, що нема більшого зла на землі, ніж галичани. Але оскільки наш полковник історичних наук ще совєтської закваски, то фальшування історії для нього звична справа, а відтак він мало чим відрізняється від Бузини.
 
«Никаких противоречий с гитлеровцами у националистов никогда не было”, – просторікує Табачнік, забувши, як на самому початку війни ув’язнено було більшість чільних оунівців на чолі з Бандерою, як розстрілювали їх у тому ж Бабиному Яру, і в Рівному, і в інших місцях. Замовчує і той факт, що саме завдяки націоналістам військовополонених українців німці відпускали з концтаборів. Але не тільки українців.
 
Мій батько, якого залучили були до комісії, що займалася відбором українців, розповідав, як німці пильно стежили, аби до вільновідпущених не потрапили не-українці, а особливо євреї. Лакмусовим папірчиком у цій ситуації виступало слово „паляниця”. Моєму татові-націоналістові вдалося врятувати кількох євреїв, навчивши їх вимовляти це чарівне слово. А відтак ці врятовані євреї опинилися в лісі в УПА і гідно відвоювали усю війну, б'ючи і німців, і енкаведистів з однаковим натхненням.
 
Бздури, які нагородив Табачнік, інколи викликають тиху підозру, що з нашим істориком не все в порядку. Чого вартує бодай такий чисто бузинівський пасаж: „В сентябре 1939 года советские войска перешли восточную границу Польши, вступили на территории Западной Украины и Западной Белоруссии и взяли под защиту их население. Позднее, в октябре того же года, Народное собрание Западной Украины обратилось (!) к советскому правительству с просьбой включить край в состав Советского Союза и воссоединить его с Украинской ССР. Просьба была удовлетворена”.
Яким чином організовувалися такі „просьби” і як пізніше відбувалася ота „защита населения”, відомо. Катинь, Сибір, Казахстан всіяні кістками визволених українців та поляків.
 
Але Табачнік не знає міри у своїй забріханості. Він, зокрема, твердить, що галичани зайняли львівські квартири убитих або ж виселених євреїв та поляків. Що це неправда, можна пересвідчитися бодай з телефонної книги 80-тих років – російські та східноукраїнські прізвища зустрічалися переважно у центральній частині міста та в престижних дільницях, забудованих у 20-30-тих роках. Галичани жили на околицях. І що цікаво: саме у центральній частині міста зосередилась найбільша кількість алкоголіків – нащадків визволителів, які розмовляли виключно на общєпонятном. На початку 90-тих вони поспродували свої помешкання і переселилися у висотки далеко від центру. Але й зараз російську мову можна почути здебільшого у престижних районах міста, а не на новобудовах.
 
Табачнік вважає, що „галичане практически не имеют ничего общего с народом Великой Украины ни в ментальном, ни в конфессиональном, ни в лингвистическом, ни в политическом плане”.
Але те саме можна сказати і про мешканців Нижньої та Верхньої Німеччини, про італійців Півдня і Півночі, про мазурів і гуралів у Польщі і т. д. У Німеччині, Італії, Франції, Норвегії навіть існує по дві-три літературні мови. А такий невеликий народ як мордва має дві мови – мокша (якою колись послуговувалися московити) і ерзя.
Дивно чути усі ці нісенітниці від історика, який не може не знати, що у XV-XVІ сторіччях заселення України відбувалося з Заходу на Схід, і, скажімо, полтавчани насправді це ті ж галичани по крові.
 
Табачнік вважає обмеженими тих, хто вважає „Галичину центром мира, поскольку вместо министров и фельдмаршалов ко двору русского царя она поставляла конюхов, лакеев и горничных гарнизонным офицерам австрийского кайзера”. Як бачимо, тут дохтор історичних наук виявив себе як істинний друг проффесора. Невже він ніколи не чув про таких галичан, як король Данило, гетьман Виговський, барон Василько, графи Шептицький і Тишкевич? Можна було б навести ще довжелезний список галичан, які ощасливили австрійського цісаря не тільки лакеями, але й своїми науковими досягненнями, військовими подвигами, архітектурними шедеврами та полум’яними промовами у Віденському парламенті. Та хіба ж це заколише переконання ненависника галичан?
 
«Вчерашние лакеи», – пише він, – „лишь в первой половине двадцатого века научились мыть руки и пить господский напиток кофе». Мені, як авторові книжки „Таємниці львівської кави”, слухати це смішно. Вже на початку ХІХ ст. німецькі мандрівники зазначали, що у Львові кращі кав'ярні ніж у Дрездені або Берліні. А Богдан Лепкий, описуючи своє дитинство, а це 1870-ті роки, згадував, що без ранкової кави ніхто з хати не виходив. Та й як тут не згадати галичанина Юрія-Франца Кульчицького, героя оборони Відня від турків у 1683 р., який відкрив у Відні кав'ярню і навчив пити каву австрійців?
 
Друге історичне відкриття дохтора звучить так: „В России до 1917 года, русские, украинцы и белорусы считались единым православным народом”. Таке враження, що це не Табачнік глаголить, а явився нам дух якого-небудь Хомякова з ХІХ ст. Я навіть більше скажу. Не тільки до 1917. І досі є дохтори, які так вважають. І на це нема жодного ліку окрім гільйотини. Шкода, що Табачнік при цьому забув уточнити, що в Росії три східнослов’янські народи вважалися не так „единым православным”, як „единым русским народом”, а старший брат влаштував справжню інквізицію проти всього українського.
До всіх гріхів галичан вони ще, виявляється, винні у тому, що українську мову скалічили. На доказ цього відкриття Табачнік цитує російського письменника, українського походження, Константина Паустовського: «Петлюра привез с собой так называемый галицийский язык — довольно тяжеловесный и полный заимствований из чужих языков. И блестящий, действительно жемчужный, как зубы задорных молодиц, острый, поющий, народный язык Украины отступил перед новым пришельцем в далекие шевченковские хаты... Там он и прожил «тишком» все тяжелые годы, но сохранил свою поэтичность и не позволил сломать себе хребет».
 
Як виглядає отой „народный язык”, особливо по містах, ми добре знаємо. Якось так сталося, що українська мова збереглася найкраще там, де коротший контакт був із москалями. Табачнік просто забув, що у 20-ті роки, коли повним ходом йшла українізація і творилися наукові й термінологічні словники, Галичина була за кордоном. Яким чином галичани могли зіпсувати українську мову? Невже тим, що вживали її на вулицях Києва? Та ні, очевидно ж продукуючи словники і підручники. Але от лихо – найвідомішими авторами словників та підручників, творців новітньої термінології, були не галичани, а вихідці з Центральної та Східної України: Микола Грунський (Суми), Борис і Марія Грінченко (Харківщина) Микола Комаров і Дмитро Яворницький (Дніпропетровщина), Агатангел Кримський (Володимир-Волинський), Олекса Синявський (Бердянщина), Сергій Єфремов (Черкащина), Андрій Ніковський (Одещина), Григорій Голоскевич (Хмельниччина), Всеволод Ганцов (Чернігів), Євген Тимченко (Полтава). Як бачимо, жодного галичанина. Додам, що більшість цих мовознавців було репресовано вдячними старшими братами. Зокрема й видатного мовознавця Олену Курило, яка дуже багато зробила для розвитку української ділової і літературної мови, хоча була між іншим не українкою, а... білоруською єврейкою.
Навіть серед провідних націоналістів переважали не галичани: Драгоманов, Липинський, Липа, Донцов, Андрієвський, Багряний, Маланюк. Загинули у боях з чекістами Полтава й Позичанюк, розстріляні німцями поети-оунівці Черниченко, Пронченко, Ольжич, Олена Теліга – усі з Великої України. А письменник Віталій Бендер, який воював у дивізії СС „Галичина” та емігрував до Англії, народився – о кари небесні! – на Луганщині! А крім нього у дивізії воювали також Тарас Соловей з Полтавщини, Борис Ольхівський з Полісся та чимало інших не-галичан.
 
Галичина для Табачніка „самый депрессивный регион... Значительная часть трудоспособных жителей «украинского Пьемонта» выносит утки за европейскими пенсионерами или моет полы в тавернах». Та чи був Табачнік коли-небудь в Галичині? Чи бачив як тут люди живуть? Які хати повибудовували, які обійстя мають? Якщо десь депресія і панує, то тільки не тут. Табачнік ліпше порахував би скільки мільйонів доларів перевезли наші заробітчани в Україну. Та для таких прохвесорів, як він, головне геббельсівська пропаганда.
 
Галичани, виявляється, навіть вчинили у 2004 р. „государственный переворот”. От тільки не уточнюється, що серед проводирів цього перевороту галичан не було.
Але ж зрозуміло, звідки така люта ненависть до галичан. Бо саме завдяки галичанам Україна ще не перетворилася на русифіковану Білорусь, а з кожним роком кордон українізації і демократії усе далі й далі посувається на Схід. Горить земля під ногами манкуртів. А тому хапаються за соломинку: „сегодня идея раскола страны может стать наиболее адекватным ответом идее галиццизации, а скорее − ожлобления Украины”. Ба більше: „большей части сегодняшних проблем можно было избежать, если бы Галичина в 1939 году была включена в СССР на правах самостоятельного субъекта. Не говоря уже о том, что в 1945 году ее можно было бы безболезненно вернуть Польще”.
 
Ось їхня програма – розкол країни. За будь-яку ціну. Але чи хотіли б цього мешканці Сходу і Півдня? Щось я сумніваюся. Створити ще щось на зразок нікому непотрібного і невизнаного світом Придністров’я? Відрізати себе навіки від Європи?
 
„Впервые за все время украинской независимости на юго-востоке воспринимают киевское правительство как оккупационную власть. Партизанские отряды пока не создают, но уже поговаривают о необходимости на силу отвечать силой”. Уявляєте? Жах! Куди дивиться СБУ? А як сприймають ці одкровення однопартійці Табачніка – Ганна Герман, Тарас Чорновіл і Петро Писарчук? А Раїса Богатирьова, яка стоїть на сторожі нашої безпеки і оборони? Де її суворий материнський голос? Це нічого, що вона спеціалізувалася на інших органах. Це навіть краще. Легенька ампутація чоловічої гордості для здичавілого дохтора не завадить.
 
Ех, були колись Тютюнники, а прийшли Табачніки.
 
http://tsn.ua/analitika/polkovnik-istorichnih-nauk-tabachnik.html