Трохи похвантазую про майбутнє. За найближче майбутнє.
Нарпеди буремно і важко сачкують 30 днів поспіль, змагаючись в мудрослов’ї та дотепності. Влада шизохвренується: хоче одного, думає про друге, обіцяє з третього по сто сорок дев’яте, робить зі сто п’ятдесятого по шістсот шістдесят шосте, а потім… А потім робить круглі очі та уцеглинює писок, стискає сфінктери і пошепки комусь у високу далечину промовляє: «Ё-маё! Шо ж я сделал-то?».
ПееРзидент 31-ого дня оголошує про розпуск парламенту в порядку, визначеному ст. 90 Конституції. Але не призначає позачергових виборів, як це вимагається ст. 77.
ПееРдудати швиденько, поки світ не отямився, пишуть якусь цидулку до Канстрантаційного Суду і, яволь, ось-ось-о вама юридично-ПееРваве обґрунтування того, що ПееРзидент не зобов’язаний нічого призначати, а «самь вирішає». Що вирішує? Хороше питання, і на хороше питання хороші судді того ж самого хорошого Канстрантаційого закладу дають-таки точну конкретну чітку і ясну відповідь «А фсьо»!
Далі, поки ОО (хтось же ж додумався об’єднану опозицію скоротити до «нуль-нуль») гундосить про свавілля злочинної влади та б’є «чолом» до ЄС ПееРзидунтушко проводить рефередурій про нагальну і невідкладну необхідність тотальної концентрації централізованої вертикалі управління державою, що забезпечується передачею всіх повноважень всіх гілок влади у самісінький центр центру прийняття рішень. Кароче: «усі шапки корони мну на бошку».
Свобода святкує – нарешті, свобода. Свобода опиратися поганцю ПееРмалею як заманеться. Свобода робити не те, що потрібно країні і навіть не те, що зобов’язана перед країною, а те, що компенсує власні, витіснені у несвідоме комплекси. Які? Це тема окремої хвантазії... Так от, її компенсаторна діяльність розгорнулася з особливим розмахом. Акції громадянської непокори і спротиву спалахують все частіше, охоплюючи все нові території. І що цікаво приводи для акцій з кожним разом все дурніше і дурніше.
А ПееРзерваденту тільки цього і треба. ОО на місці (не золотому, правда, а на звичайному фарфоровому – що не може не радувати). Свобода в окопах. Все – мона починати, як заповідав великий Путін, «мочити козлів», що заважають жити (це вже від себе), бо стали вони якраз так як треба.
І ось воно – момент счастя: волаючи, як ті воли з пустими яслами, херанть звертається до люду всього світу: «Ой горе-лишенько!!! Що ж це в нас у стране коіцца!!! Кляті нацики знасилували рідний язік, пам'ять, історію і фсьо, шо так дорого нашому сєрцю. У нас же ж бо було фсьо таке хорошо. А воні фсьо спаплюжилі. Но я не стерпелю. Я ж бо херант. І я всех іхь захерантірую і бу херантіровать, пока фсьо не повірньоццо фсад!» Іншими словами в країні запроваджується надзвичайний стан і пряме президентське правління з метою підтримки «все покращуючогося стабільнізму».
Отримавши всю повноту влади Пеерзик почне наводити порядок жорстко і страшно. Бо розуміє тільки мову залякування та страху. Тільки настращавши та залякавши всіх, він може бути спокійний за своє майбутнє. А для цього потрібно показово «замочити» декілька десятків/сотень/тисяч/десятків тисяч/сотень тисяч/мільйонів (непотрібне викреслити) казлов. Бажано своїх, щоб чужі боялися.
І почне з олігархів. Це сподобається електорату. Бо привабливість шариковсько-комуністичного «все поделить» ще ніхто не відміняв, а для «ядрьоного» елехтоПееРату – взагалі мрія всього життя. Так шо прізвище «Ходорковський» відносно українських олігархів треба писати з маленької літери. А потім чиновників, а потім підприємців, а потім решту, а потім... Коли це "потім" прийде буде видно кого...
І ось туточки настане Україні справжня біфуркація. Бо кожен буде повинен зробити вибір свого боку барикади, зробити вибір свого "потім".
