В житті ми завжди шукаємо маленькі таємні двері в кутку саду нашої уяви. Так, як колись в дитинстві. Дитинство не проходить, воно лише переходить в іншу якість. У стан великих забот і великих запитів, хоча й не у всіх. Які часто не справждуються. Але залишаються в мріях. Які з часом тьмяніють, але не зникають назовсім, залишаючи по собі один лише смуток, підживлюваний нашою  пам"яттю.
 
Біля статуетки Будди, привезеної з далекого Цейлону, ми поклали в себе вдома квітку.  Як символ нашої надії на краще. -Нехай буде, я покладу цю квітку, щоб була, думаємо ми, десь, глибоко в своїй душі сподіваючись, як і в дитинстві, на те, що казка не може зрадити, що добра фея дивиться на нас із-за дерев у саду і вона нам допоможе. І сьогодні не викличуть до дошки. І колись нам відкриються, нарешті, двері в самому далекому куточку саду, коли ми їх добре пошукаємо і знайдемо.
 
Ми віримо, що знайдемо. Бо як же не знайти, те ж неможливо. І цим живемо. Поки не приходить розуміння, що старий чайник, який завжди блистів жовтим золотом на плиті, одного разу змінив свій колір на мідний. Бо та людина, добра фея, що слідкувала за його цнотою, вже не в змозі цього робити, її тепер просто нестало у нашому вимірі. Тієї, що теж сподівалася. Багато років начищаючи чайник своєї надії. Як хтось начищав його до неї. Як і ми начищаємо його тепер. І хтось буде після нас.
Піску вистачить для всіх. В якому з часом потонуть і наші сподівання. І з"являться в інших, тих, хто прийде потім, після нас, щоб продовжити їх плин.
 
Я завжди все життя хотів поїхати. Туди, звідки здалеку, краще повертатись, мріючи про час повернення. І тоді мрії можуть колись збутися. Але мрії поїхати, з часом все більше набувають ізюзорності і стають недосяжною фантазією. І виявляється, що повертатися нікуди.
 
В житті завжди виходить не так, як хотілось би. Не так, як мріється у снах. Тому, що й саме життя,  це лише сон. І що із того, коли якісь фрагменти з нього навіть інколи збуваються. Це ж зовсім ненадовго.
 
Ми думаємо, що ми грамотні. Нам здається, що ми розумні. А коли розумні, та грамотні, та ще й ті, що вміють читати, та ще й читають, та думають, що вони правильно вміють оцінювати середовище, в якому вони знаходяться. І нам здається, що ми його розуміємо у відчуттях та  своєму розумі. Та це ілюзії.
 
В Майданеку, Бухенвальді та ін. люди думали, що їх не отруять. Вони ж йшли в душову, а не в газову камеру. http://warrax.net/52/graf/09.html
Вони теж сподівалися. Та все виявилось значно простіше та прозаїчніше.
 
Ми сподіваємось, що коли ми розумні, то наше життя, та ще й в нашій рідній  країні, воно ж повинно мати логічне розумне наповнення. А якщо воно обманює ці наші сподівання, то це не надовго. Воно виправить свій шлях і потіче по потрібному логічному руслі. Бо інакше ж не може просто бути.
 
Але воно вже обманює наші надії на протязі 20 років і кінця обману наших сподівань не видно. А ми все віримо, що потіче.
 
Вони, ті кого вели в душ, теж так думали. Зараз ведуть вже нас. І нікому із тих, хто веде, до нашої долі справи ніякої немає. У них свої справи і у них власні інтереси і власні бажання.
І коли вони здобувають те, чого прагнуть, в їхні кабінети достукатись вже неможливо.
 
Ми думаємо, що Великий Папа здасться на нашу ліберальну милість. Ми ж тоді його пробачимо, чи не так? Ми ж не хочемо ніякої чиєїсь крові. Ми ж ліберали та демократи. Може й на чиюсь іншу милість здасться, навіть і не на нашу. Ми ж не претендуємо й на це. Може на милість якихось ахметових-коломойських, то й нехай.
 
Ми сподіваємось, та віримо, що він поступитися тим, що здобувалося ним, та і й досі здобувається, вже і його дітьми.
Наскільки потрібно бути ніївними людьми, щоб вірити та сподіватися на це?
 
Хтось мріє про те, як змінить Систему. Замінить одного Папу на іншого, вже, мабуть, нарешті найкращого. Але потрібно зрозуміти, що коли влада, яку уособлює Папа, відчує загрозу падіння, ця влада піде на все, вона буде знищувати ці загрози фізично.
 
http://www.epravda.com.ua/publications/2013/01/30/359081/
 
Так просто, шляхом якихось "дурацьких виборів" це не здають. Не за те боролися, щоб віддавати.
http://blogs.pravda.com.ua/authors/chornovol/51091bb245751/
 
Пройде час і колись хтось знову покладе квіти. Біля порцелянового божка наших сподівань. Який так і буде стояти на піску наших мрій. Якщо, нарешті, ми не отямимось і не станемо нацією.
 

            
                                                          
                                  
                                                                                                    ***