Писати про Владіміра Висоцкого непросто. Хоча б тому, що про нього вже багато написано. І написано людьми, котрі знали його особисто. Я не знав його особисто… Він помер, за тиждень до того, як мені мало виповнитися шістнадцять… Але він вже був присутній у моєму житті.
 

 
Повторюся - писати про нього не просто. Тому я буду писати про себе. Сьогодні 75 років від його народження. Помер він в сорок два. Я тепер вже старший, ніж він. Але все одно дивлюся на нього знизу вгору. Бо так має бути.
 

 
Вперше я побачив Висоцкого в травні 1975 року за кілька днів до 9-го травня. В СРСР гучно святкували 30-ту річницю перемоги й в усіх кінотеатрах міста крутили фільми про війну.
 

 
В невеличкому залі кінотеатру ім. Шевченка на вулиці Чапаєва (тепер вулиця Січових Стрільців,  замість кінозалу “Second Hand” ) демонстрували фільм «Единственная дорога» (спільне виробництво Filmski Studio Titograd (СФРЮ) та Мосфильм (СССР)), в якому Висоцкій зіграв роль військовополоненого водія.
 

 
Зміст фільму зводиться до наступного: Німецьке командування готує автоколону з пальним, яке потрібно доставити до бронетехніки. Велика частина дороги, по якій повинна пройти автоколона, контролюється югославськими партизанами. Дії партизан настільки посилилися, що наївно було б сподіватися переправити без втрат через ліси і безлюдні гірські перевали величезну колону з бензином. Щоб хоч якось убезпечити себе, гітлерівці посадили за кермо автомашин радянських військовополонених. Вони управляли машинами в наручниках, ланцюг від яких пов'язував їх з охоронцем. Завдання загону югославських партизанів - зупинити колону, але ні в якому разі не ціною життя радянських полонених ...
 

 
Чесно кажучи, я нічого з фільму не пам’ятаю (інформацію я взяв з Вікіпедії) окрім сцен з Висоцкім. Вони мені врізались в пам’ять на все життя. Особливо та, де його герой спрямовує свій бензовоз під укіс, а охоронець лупасить його прикладом шмайсера по обличчю.
 

 
Тобто з Висоцкім я спочатку «познайомився», як з актором і вже, внаслідок цього, прийшов до його пісень.
 

 
Як пояснити, що Висоцкій існував в наших, скажімо так, уподобаннях поруч з Deep Purple, Led Zeppelin та Uriah Heep. Чому в мене на стіні висіли поруч фотографії KISS та Владіміра Сємьоновича…
 

 
До речі, ми тоді не знали як його по-батькові. Юрій Лоза в своїй пісні присвячений пам’яті Висоцкого проспівав «Как его по отчеству? Вот и я не знал». Так воно й було. Багато хто з моїх друзів називав його Володя, я завжди називав його по прізвищу. Чому? Та тому, що це фамільярне «Володя» здавалося мені недоречним в звертанні до людини старшої й видатної.
 

 
Хоча я розумію тих, хто називав його Володею. Висоцкій був своїм. Рідним, близьким, мало не родичем. Він співав про нас, про наше життя так, наче жив з нами в сусідній квартирі. Звідсіля й ця любов до нього.
 

 
Хотів написати, що любов була всенародна, але стримався, бо були й ті, хто його не любив. Іноді досить активно.
 

 
Пригадую 1981 рік, коли захворів наш класний керівник, викладач російської літератури Леонід Іванович (ветеран і просто класний дядько) і йому на заміну прийшов неприємний тип, який мало розбирався в літературі, але був правильно ідеологічно підкованим.
 

 
Так ось він (цей тип) під час уроку з якоїсь причини почав «гнати» на Висоцкого. Мовляв бездарщина,  алкоголік,  наркоман, кримінальний злочинець, який відсидів за ґратами мало не пів життя за антирадянщину й таке інше. Я був єдиний з класу, хто вступив з ним в суперечку. З того моменту я за літературу більше трійки не отримував. Та й двійок нахапав кілька. Слава Богу, через кілька тижнів виздоровів Леонід Іванович, котрий і перекрив мої трійки-двійки кількома жирними п’ятірками.
 

 
Що ще? Мені шкода, що сьогоднішні підлітки (за мізерним винятком) не слухають Висоцкого. Інша епоха? Інша естетика? Інша країна? Не знаю… Можливо тепер до творчості Висоцкого вже потрібно доростати?
 

 
Сімдесят п’ять  років назад він прийшов в цей світ, щоб за його ж виразом «резать в кров свою и наши души». Він не дав нам впасти в апатію. Він був одним з тих, хто підтримував у нас жадобу життя і жадобу змін. Він був. І він назавжди залишиться з нами. В наших душах і в наших серцях.