А знаєте, що радує? Мабуть, це всі помітили. Те, що немає поверхневого флуду. Він закінчився. І присутній тут народ почав заглиблюватись в думку, шукати істину. І досить серйозно до цього віднісся. Як підводний човен, який спочатку був на поверхні, а потім заглибився в глибини моря. Ось це і є його призначення - заглиблюватись. В думку.
 
В думку про соціальне призначення громадянина держави, Президента, очільника якоїсь партії, керівника колективу, голови сім"ї, просто - людини, нарешті, яка хоче чогось досягти, яка долає життєвий шлях. Яка цікавиться подіями навколо, якій не байдуже, що тут буде завтра. І ніхто її до цього не примушує - цікавитись, думати, припускати і заглиблюватись в думку, - яке ж буде те майбутнє. В доме, который построил Джек.
 
Так, в домі, в країні, в якій випала їй доля проживати. А може і - честь.На території, яка людині рідна. Яку не можна порівняти з будь-якою іншою територією, бо ті всі - не рідні. І ніколи ними не стануть, як до них добре не стався. І як не вникай в їхню культуру. Бо - Батьківщина, це  генетично, це, як пташці, що орієнтується по магнітних полях, це свій дім і своя рідна правда в ньому. Це дім, який завжди дасть прихисток, він зігріє теплом розуміння і залікує рани. І це не повторюється. Воно може бути й десь іще, але не таке. "И дым отечества нам сладок и приятен", ось в чому сутність своєї рідної землі. І за це завжди йшли на смерть. І прилітали птахом із останніх сил і приповзали на животі. Бо це – святе. Це – витоки людської свідомості. Коріння і пам"ять.
 
Але, яку ж територію свого проживання ми хочемо мати? Якою ми її бачимо? Нас же ніхто про це не питав в 1991 році, коли оголосили під свободу, незалежність та самостійність і «ринкову економіку», яку нам видали за благо індивідуальних вольностей, себто – свободи діяти, наживати і поживати. Як ми тоді сподівалися – в сім"ї вольній, новій. Але спитати нас чомусь забули про головне – про Систему. І потім все вийшло дещо не так, як ми всі думали. І замість вольностей прийшлося пожинати наслідки та виживати, аж до сьогодні.
 
Чого ж ми хочемо? Ось в чому головне питання. Ми хочемо СССР? Ніби й ні. Фашистьску Німеччину? Ну, це вже зовсім ні. Капіталізм? Ну, так, хочемо трохи. Тільки, щоб трохи ще й соціалізму.  Щоб і те і те. І свобода підприємості громадян, можливість себе реалізувати і соціальне забезпечення та гарантії, які б давали змогу нормально жити.
 
А ще ми хотіли б бути разом, вкупі. Щоб не було у нас різнодумства та різнобачення. Щоб всі ми йшли одним шляхом до однієї мети. В державному розумінні і  у відношенні між собою. Ми – брати. У нас одна спільна Надмета. У нас одна дорога. Ми соціально забезпечені. Ми культурні і не гадимо собі і нікому під ноги. Ми не робимо нікому зла. Ми працюємо і нам не тільки дають працювати, а й допомагають в цьому. Ті, хто там, на вершині. Але й самі ті зверхники теж такі ж, як і ми. І, як і Терешенко,  80% віддають всім нам, державі, народу. У вигляді меценатства. Ну, нехай 50%. Нехай хоч 10.
 
Не хочуть. І не схочуть. Не віддадуть. Не забезпечать. Не модернізують. І кисень не відкриють. Відберуть  і очі видеруть, якщо за своїм руку протягнеш. Відгородяться парканами і наставлять по периметру вгодованих церберів. Відриються протитанковими ровами. І будуть давити, давити і давити. Як хробаків.
 
То що робити? Та знаємо, що. Нам про те вже інтелігенція розказала. Та, що ліберальна та демократична. Вона сказала, що Систему змінювати треба. А як – того вони не знають. І хто їм те дозволить, то на таке питання у них теж відповіді немає. І чому вони самі такі ліберальні та такі демократичні, коли влада до них, якраз навпаки, і не ліберальна і не демократична.
 
Але, стоп! А може я помиляюся? Може влада до інтелігенції нашої якраз і ліберальна і демократична? І вони добре між собою вже давно порозумілися? Це я про те, що – «совістю нації»  зветься, кажу. Бо звичайні роботяги від інжинірингу дуже від них далекі. Так само, як і ми всі, ті, хто не інтелігенти, не просвітники, не елітарні, не місіяни і не марсіяни. А звичайні люди із своїми проблемами, які потрібно і необхідно вирішувати, переборючи і долаючи соціально-економічні бар"єри  кожного дня.
 
Коли було краще, при тоді, чи при сьогодні? Що нам більш підходяще? Яка Система нас задовольнить? А може мікс, симбіоз, амфібія, комбайн?  Давайте думати над цим. Хоч будемо знати, чого хочемо, і яким бачимо майбутнє, а може й сучасне, коли вирішимо цю задачу.
 
Ех.., і козаки з шаблями наголо по тому полю на конях. Аж земля з-під копит летить весняними грудками і в вухах вітер свистить і рука з шаблею вже піднята… Ось він – момент істини! За що вони тоді голови клали? І за що ми сьогодні бздимо під ковдрою?
Та все за те ж, за волю, за щастя, за любов. Одні тільки різності між нами є. Їх - будуть пам"ятати. І ними будуть пишатися. Їх будуть любити і оспівувати їхні звитяги, як взірець. Вони – святі!
 
Авас?
 
Авас самотньо сидів в кімнаті. А Вазелін вже стукав у двері. До нього і до нас.
 
Інкогніто – Донбас.
 
І потім вставив.  Йому, їм, нам, вам, всім, та яка різниця. І тоді стало тепло і добре. Все стало – Донбас.  Ліберально, демократично і полюбовно. Під смердючою ковдрою страху. За своє нікчемне життя, яке не вмієш та не хочеш захистити. Бо ти – пожиттєвий лібералодаун.
 
Це присуд. Філософія хробака. На якого наступив той кінь. Що летів чорним птахом по весняній ріллі з молодим хлопцем на своїй спині, який стікав кров"ю. Він не випустив шаблю із рук і вижив. А хтось поряд і ні. Та не даремно.
Але вони не здогадувались навіть тоді, що настане час, коли ті, хто прийде після них,  перетворяться в смердючих м"яких хробаків. Які будуть сидіти в теплому своєму навозі і вирячившись,  дивитися. Їм буде зручно, тиепло і добре. Вони, розслаблені від задоволень, щось там  будуть «спротивлювати» в якомусь інтернеті.
 
Що станеться переоцінка цінностей. Які підміняться іншими, несправжніми, штучними, удаваними,  які будуть виправдані егоїстично-падлючо-шкурним словоблуддям.  Про свободу, демократію, лібералізм та всесвітній глобалізм. Які стануть фетишем для безвольних слимаків, що виправдають миром та любов"ю свою бездіяльну зраду.
І тих, хто тоді весною на коні і тих, кого вони народять завтра.  
 
Та не для всіх. Хтось не забув.  
 
Хтось каже про ГО. То правильно. Можна і об"єднатися. От тільки, для цього потрібно дещо мати -  громадян. А що це таке на смак? А так, то те називатись буде стадом. Яке буде поганяти пастух, навіть не пан. І все це буде лише профанацією справжнього громадянського суспільства, яке об"єдналося для чогось там. А скорше, - проти. Проти свавілля державних чиновників. Які поставлені відстоювати державні інтереси, а, значить – народні. І які своєю працею на користь народу малюють державний портрет. Портрет суворого  справедливця, чи злого вовка? «Свого», чи «Чужого»?
 
На користь кого? Кого ми собі обираємо в лиці очільників та чиновників?
Це ті, проти кого ми потім змушені об"єднуватись в спротиві? Вимагати подачок? Змилостивлювання над нами? Тих, хто потім гамселить нас по спинах гумовими кийками і закидає в автозаки?
 
Із випадково знайдених глиняних табличок:
 
«-І настав час, коли вони зрозуміли, що легальна відкрита боротьба не дасть позитивних результатів. Вона контролюється владою, дозволяється, або забороняється владою, провокується явладою, просвічується та направляється владою в потрібне їй русло.
-І тоді їм відкрився космічний тунель пам"яті і вони згадали те, що було. І вони зрозуміли. Що сонце всіх не обігріє. Але той, хто хоче, той буде боротися. За своє життя. І створили підпільний  рух опору. Він став об"єднанням тих, хто не прогинається, не пробачає, не схиляється, не домовляється і не примирюється. Тих, хто не забув про честь».
 

                                                                                                             ***