Сказати, що я ніколи не був прихильником Соборності – це таки збрехати. На зорі Незалежності я (як і всі) піддався цій романтичній казці, яка насправді виявилася казкою з печальним кінцем.
 

 
Розуміння прийшло з часом, коли стало зрозумілим, що Захід і Схід неможливо поєднати, як неможливо змішати в одній пляшці воду й олійну фарбу. Фарба обов’язково звурдиться, а вода стане непридатною до вживання.
 

 
Не знаю наскільки відмінності між різними частинами України відчувалися в 1919 році, але, гадаю, що вони мали місце, бо неможливо, щоб люди, які століттями проживали в різних ціннісних системах координат, не мали істотних відмінності у світогляді та світосприйнятті.
 

 
З того часу відмінності лише поглиблювалися. Колективізація, голод 33-го року, безперервні репресії й методичне заселення, звільнених від українців місць, вихідцями з Росії (переважно з кримінальним багажем) там і життя у більш «м’яких» умовах тут. Життя зі спротивом, підпіллям, але й з більш-менш лояльним правосуддям, з приватною власністю, з правом на володіння землею, життя без концтаборів та без масових розстрілів.
 

 
Друга світова війна все змінила. Те, що було там, прийшло сюди. І не сказати, що це зовсім не вплинуло на «злиття». Вплинуло, ще й як. І фарба і вода стали непридатними до використання.
 

 
Західноукраїнський рагуль відрізняється від східноукраїнського люмпена хіба що мовою спілкування (хоча і в того, і в другого вона щедро пересипана російськими матюками) та тим за кого вони голосують на виборах. А в іншому цілковита подібність. І той, і другий люблять закласти за комір, влаштувати дебош, і той, і другий слухають російські попсу та блатняк і обидвоє однаково не читають книжок. Правда наш на Великдень ходить до церкви святити паску.
 

 
Втім – це якщо підходити індивідуально. А в загальному ці два криво-косо зшиті кавалки все одно ментально залишаються різними. При цьому настільки різними, що заважають одне одному.
 

 
І западає думка, що було б краще не носитися з казково-романтичною Соборністю, а визнати існування на території України двох різних націй. І не важливо, як називатимуться ці дві нації – вони українцями, а ми галичанами, чи ми українцями, а вони малоросами. Головне подивитися правді у вічі.
 

 
Серби й хорвати розмовляють однією мовою (у них лише абетки різні), але це не заважає їм бути двома різними націями з власними державами. Нас же не об’єднує навіть мова. То про яку Соборність можна говорити.
 

 
Я розумію, що розмова про створення на території нинішньої України двох різних українських держав (Центрально-Західної та Юго-Восточної ?) – це така ж сама романтична казка, як і казка про Соборність. Це навіть не казка, а утопія. Ми загнані в пастку курвою-історією й нема на те ради.
 

 
Що робити? Може пробувати шукати точки дотику в ненависті до режиму? Втім, ненависть – хороша підстава для об’єднання заради війни, але поганий фундамент для миру.
 

 
Зі святом всіх, хто вірить в романтичну казку під назвою Соборність.
 

 
А реалістам навіть не знаю чого й побажати. Хіба що сил, щоб пережити цю «велику любов».