для старих юзерів
пам’ятати
[uk] ru
Для полноценной работы сайта включите в вашем браузере поддержку JavaScript. В противном случае многие функции сайта будут недоступны.

«Заберіть її та викиньте геть!» Або ЛЮДИНУ - В СІЗО, ЯК ЗАСТАВУ ЗА МЕЖУ…

«Заберіть її та викиньте геть!» Або ЛЮДИНУ - В СІЗО, ЯК ЗАСТАВУ ЗА МЕЖУ…
Ця історія дика! Але на превеликий жаль вона стає буденністю. Нині подібні випадки свавілля судової гілки влади  в усіх без винятку областях України. Причина – агонія самої влади, яка по свої суті стала кримінальною… по усім своїм гілкам.
Надаю вашій увазі, шановні, не байдужі читачі «Дурдому» сповідь згорьованої жінки,  якій вже немає куди звернутись, щоб бути почутою.
  
 
Читати: http://www.proza.ru/2013/01/11/1949
 
Шановна редакція  видання «Дурдом»!
Звертається до вас проста жінка із Закарпаття – Марія Іванівнв Шаранич.  Причина – судове свавілля  з яким  зіткнулася моя родина. До того ж  хамська поведінка судді  ужгородського міськрайонного суду Бисаги Т.Ю., який  незаконно,  заарештувавши мого чоловіка таким  чином тисне на мене, примушуючи погодитися на кабальні умови по цивільній справі, яку ж він  і розглядає разом із кримінальною.  
Я розумію, що ви політичне видання і  може декому буде не цікавий мій біль. Але моя історія це теж політика, яка відбувається на рівні  моєї  звичайної пересічної української родини, яку  ніхто  не може захистити, бо в державі не має влади. Судова ж влада, в особі судді Бисаги Т. Ю., вважає, що просту українську жінку йому, як   державному службовцю при свідках можна  не тільки ображати, але і принижувати.
Прошу надрукувати мого листа. Нехай знає Україна, яке свавілля чинять її «слуги народні» – судді. Як вони зневажають нас, простих людей,  чесних платників податків за які  вони утримуються.  
Все почалося з дрібниці. Зі сторони Бабілів розрослися кущі ліщини та бузини й на три метри нависали на територію нашого двору. І все б нічого, як би не зачіпали дах прибудови. При вітряній погоді гілки розхитувало й вони руйнували покрівлю. В кінці 2009 року я попросила Василя Васильовича трохи пообрізувати їх, щоби не завдавали шкоди будівлі. Той відповів, що коли мені це потрібно, то хай сама й обрізую. До поради Бабіли ми прислухалися й трохи пообрізали гілля. Побачивши це, дружина Василя Васильовича – Людмила Михайлівна, працівник митниці, та її мати – Етела Михайлівна Владика стали лаятися, ображати мене різними нецензурними словами. Кричали, що я «сиджу в жидівському, то мене Бог поб’є». Оте «жидівське» - то старенька хата, яку купив ще дід мого чоловіка.
Зрозуміло, що нам захотіло дізнатись, чи є на згадане житло хоч якісь документи. Невдовзі було знайдено договір купівлі-продажу на нього від 9 квітня 1955 року. На основі цього документа я оформила й ряд інших, як на саму хату свекрухи, так і на нашу прибудову. Однак через те, що немає погодження меж між нами та Бабілами, приватизацію зробити не можемо. Кадастрова справа зупинилася без руху. Виходило, що нам необхідно знести хату свекрухи й провести по цьому місцю межу, згідно з актом приватизації, зробленим Бабілами ще в 1997 році. За ним добрячий кусень дідівської землі мого чоловіка сусіди без зайвого сорому й без відома та згоди його родини прибрали до рук. Апетит їх був такий сильний, що навіть не залишили Шараничам того мінімуму, який передбачений законом для обслуговування будинку.
По-доброму виправити ситуацію не вдавалося. Бабіли й слухати нічого не хотіли. За будь-якої нагоди влаштовували сварки. Особливо старалися Людмила Михайлівна та Етела Михайлівна. Зі свого будинку вони відводили під наш фундамент стічні води. Рятуючи його від руйнування, я переставляла стічну трубу вглиб двору Бабілів. Ті з криками та погрозами повертали її на попереднє місце…
Так було й 26 лютого 2010 року. Розлючена сусідка Етела Михайлівна Владика намагалася побити мене палкою, досягаючи на нашому подвір’ї. Був скандал, та з мого боку на цьому все закінчилося. А Владика, виявляється, звернулася в прокуратуру, й там скарга стала очікувати свого часу…
5 липня 2010 року до нас прийшла далека родичка Ольга Готра за вишнею. Однак став падати дощ, тому рвати її не було можливості. Сусіди, як завжди, відвели свою водостічну трубу під наш фундамент. Я вийшла й переставила її від нього. Людмила Бабіла накинулася на мене, схопила за грудки, вчепилася в волосся. Захищаючись, я також вхопила її за волосся. А її мати, Етела Владика, стала бити мене палкою та відром. Від болю я почала кричати. На крик вискочила наша родичка, благала відпустити мене. Однак сусіди ніби подуріли й не чули, про що їх просять. Крики почув мій малолітній син і також прибіг. Владика штовхнула його й той упав. Коли я це побачила, то злякалася за дитину й відіпхнула її ногою, оскільки руками оборонялася від Бабіли. Владика втратила рівновагу й упала, однак тут же піднялася й стала бігати з ящиком, намагаючись мене вдарити ним. На це все прибіг мій чоловік. Він розборонив нас з Людмилою Михайлівною, вихопив з рук Етели Михайлівни ящик, відкинув його геть і розігнав нас усіх по домівках.
Я викликала міліцію, адже Людмила Бабіла ще до бійки вилила на мене воду. На боці й груді в мене був величезний синець, нанесений нею (Бабілі не було нічого, бо не я, а вона на мене напала). Одяг мій був порваний. Від образи й болю мною трусило, тому чоловік писав покази того, що сталося, сам, а я тільки поставила під ним свій підпис. Здивувало, що ніяких показів правоохоронці не захотіли брати від Ольги Готри, яка була на місці події. У сусідів також взяли покази. Сказали нам усім прийти в райвідділ міліції, пройти медекспертизу.
Звичайно, що всі вказівки стражів порядку я добросовісно виконала. На експертизу в Ужгороді пішла. Експерт, незважаючи на те, що я була добряче побита, діагностував у мене тілесні ушкодження легкого ступеню, а от в Етели Владики, яка на повірку відбулася тільки синяком на обличчі, - ушкодження середнього ступеню. Мушу сказати, що Владика пройшла експертизу аж через 4 місяці після події, що мала місце 26 лютого 2010 року. А через 9 місяців її лікували з приводу «завданих ушкоджень», про що надано суду  чеки на нібито закуплені нею з цього приводу ліки на майже 600 гривень, які мені треба було відшкодувати. Це все були серцеві препарати, які до «побоїв» ніякого стосунку не мають.
Коли я прийшла в Ужгородський райвідділ міліції, то дізналася, що на мене відкрита кримінальна справа по випадку 26 лютого 2010 року. Далі по ній був суд. Мене судили. Присудили виплатити державі 50 неоподатковуваних мінімумів. Потім стосовно мене застосували амністію. На тому все закінчилося.
Однак я помилилася. Виявляється, з приводу інциденту, що мав місце 5 липня 2010 року, була відкрита кримінальна справа… проти мого чоловіка, який до подій ніякого відношення не мав. Однак мене, як інваліда ІІ групи, астматика, садити в тюрму не так легко, та й від людей соромно, тому вирішили повернути справу отаким чином, що нібито мій чоловік побив Етелу Владику. Але це абсолютна брехня! Зрештою, не била її й я, а тільки відштовхнула від свого малолітнього сина, якого вона кинула на землю й могла завдати шкоди його здоров’ю.
Від Владики був один свідок – її троюрідна сестра Мальвіна Ладика. Від нас – я, мій малолітній син та наша родичка Ольга Готра. Адвокат супротивної сторони Мочар І.І. в коридорі Ужгородського міськрайонного суду просив у мене 10 тисяч гривень за закриття справи. Я відмовилася, бо вихована так, що справедливість має перемогти. А мій чоловік ні в чому не винен, та й я постраждала від сусідів. Тоді суд першої інстанції від 12 квітня 2011 року під головуванням судді Данка В.Й. виніс чоловіку вирок: сплатити Владиці Е.М. 10 тисяч гривень, й засудив його до трьох років позбавлення волі умовно з річним терміном випробування.
З таким поворотом справи ми не могли погодитися, тому подали скаргу в апеляційний суд Закарпаття. Вона довго не рухалася. Далі ми отримали листа від 15.08.2011 року № 10/0790/11 за підписом начальника відділу апеляційного суду І.М.Царук такого змісту: «Повертається кримінальна справа про обвинувачення Шаранича В.В. за ч. 1 ст. 122 КК України разом з постановою апеляційного суду Закарпатської області від 12 серпня 2011 року, для виконання вимог ст. 353 КПК України.
Одночасно повідомляю, що про день та час розгляду справи в апеляційному суді учасників судового розгляду буде повідомлено Ужгородським міськрайонним судом»
От ми й чекали того повідомлення. Та нам так нічого й не надійшло. А 23 листопада 2011 року, не повідомивши нас про час, місце та дату судового засідання, апеляційний суд Закарпаття виніс  постанову: рішення суду першої інстанції залишити без змін. 2 лютого 2012 року ми отримали повістку з Ужгородського районного відділу державної виконавчої служби. Разом з нею прийшла й постанова про відкриття виконавчого провадження від 2.02.2012 року про сплату 10 тисяч гривень на користь Етели Михайлівни Владики.
Коли я дізналася у виконавчій службі, що апеляційний суд відбувся, то повідомила про це нашого адвоката. Він тут же подав касаційну скаргу до Верховного суду України. В ній наголосив, що вважає ухвалене судове рішення незаконним і таким, що підлягає до скасування з направленням справи на новий апеляційний розгляд з наступних підстав. Цитую:
«1. Із ухвали апеляційного суду Закарпатської області від 23.11.2011 року чітко видно, що апеляційний розгляд справи пройшов без участі як підсудного, так і його захисника, а в справі відсутні докази того, що дані особи були належним чином повідомлені про час та розгляд справи, відповідно до вимог ст. 361 Кримінально-процесуального кодексу (далі – КПК України), яка визначає: виклик осіб до суду апеляційної інстанції здійснюється в порядку, передбаченому ст. 254 цього Кодексу. Отже, маємо відсилочну норму і звертаємося до ст. 254  КПК України: копія обвинувального висновку і повістка про виклик до суду вручаються підсудному під розписку не пізніше як за три доби до дня розгляду справи в суді. В даному випадку ні підсудний, ні його захисник повісток не отримували, а тим більше не розписувалися про отримання таких, що є істотним порушенням процесуального закону та права на захист, та це є беззаперечною підставою для скасування судового рішення, відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 398 КПК України.
Наявні у справі супровідні листи (а. с. 226,235, 240) не є належним та допустимим доказом у розумінні ст.ст. 361, 254 КПК України про те, що засуджений чи його захисник були належним чином повідомлені про місце та час розгляду кримінальної справи.
2. Суд апеляційної інстанції у своїй ухвалі визначає, що у вироку всім показанням в сукупності з іншими доказами дана відповідна оцінка із визначенням мотивів, чому суд одні з них взяв до уваги, а інші відкинув. Проте із вироку суду вбачається, що мотивів, чому суд дані покази взяв до уваги, а інші відкинув, не наведено. Апеляційний суд даний факт не дослідив  у повній мірі та не послався на відповідні аркуші справи, які б вказували протилежне, що є порушенням ч. 1 ст. 334 КПК України, яка передбачає: мотивувальна частина обвинувального вироку повинна містити формування обвинувачення, визнаного судом доведеним, з зазначенням місця, часу, способу вчинення та наслідків злочину. В цій частині вироку наводяться обставини, які визначають ступінь тяжкості вчиненого злочину,  та докази, на  яких ґрунтується висновок суду щодо кожного підсудного, з зазначенням мотивів, з яких суд відкидає інші докази; обставини, що пом’якшують або обтяжують покарання; мотиви зміни обвинувачення; у разі визнання частини обвинувачення необґрунтованою – підстави для цього.
Апеляційний суд належним чином не перевірив, зокрема те, що суд першої інстанції вважав встановленими покази всіх свідків, дані ними на досудовому слідстві, проте взяв лише до уваги покази потерпілої – Владики Е.М., її доньки (зацікавленої особи) Бабіли Л.М., та трьохрідної сестри потерпілої (також зацікавленої особи) – Ладики М.Ю., які вказували, що Шаранич Володимир Васильович наносив тілесні ушкодження Владиці Е.М., та оголошені в судовому засіданні покази Макош М.І., які ґрунтуються на припущеннях. Та, навпаки, не надав показам Шаранича В.В., Шаранич М.І., Шаранича В.В. та Готри О.А. належної правової оцінки, не зазначив мотивів, чому відкидає їх (а. с. – вирок суду).
3. Апеляційний суд, погодившись із вироком Ужгородського міськрайонного суду, у своїй ухвалі зазначає про нанесення Владиці Е.М. середньої тяжкості тілесних ушкоджень. Проте не вказує про наявність такого діагнозу, як двобічний посттравматичний неврит слухових нервів, який є єдиною травмою, яка, згідно з показами експерта, є середньої тяжкості тілесним ушкодженням. Всі інші травми, згідно з цими ж показами, - легкі тілесні ушкодження (а. с. 163-165).
4. Якщо ж суди все ж таки дійшли до висновку про винність Шаранича В.В., вони не перевірили, чи наявні обставини, що виключають злочинність діяння, зокрема такого поняття, як необхідна оборона (ст. 36 КК України). У вироку суду, де відображені покази свідка Готри О.А., Шаранич М.І., встановлено, що саме Владика Е.М. та Бабіла Л.М. були ініціаторами бійки та обоє наносили тілесні ушкодження Шаранич М.І., а уже згодом засуджений втрутився в цей інцидент з метою захисту своєї дружини.
5. Також апеляційний суд в достатній мірі не перевірив обґрунтованість задоволення судом першої інстанції цивільного позову на користь потерпілої – Владики Е.М., зокрема 3000 гривень матеріальної та 7000 моральної шкоди. Що стосується першого, то у матеріалах справи відсутні докази того, що саме та яким лікарем призначалося для лікування потерпілої. Зважаючи на те, що потерпіла – особа похилого віку, то ліки, чеки придбання яких присутні у матеріалах справи (а. с. 152-154) без рецепту та призначень лікарів можуть бути від будь-яких інших ускладнень із здоров’ям або придбані фактично для інших осіб. Розмір стягнення моральної шкоди є явно завищеним».
Виходячи з цього, адвокат просив направити справу на новий розгляд в апеляційний суд Закарпаття. А тим часом із зарплати мого чоловіка, згідно виконавчого провадження, щомісяця стягували по 400 з лишнім гривень на користь Владики Е.М. Так тривало 4 місяці, доки Верховний суд України не дав вказівки апеляційному суду Закарпаття повторно розглянути скаргу Володі. І от своїм рішенням суд цієї інстанції під головуванням Стана І.В. від 23 серпня 2012 року ухвалив:
«Апеляцію, яку подав засуджений Шаранич В.В., задовольнити. Вирок Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області від 12 квітня 2011 року щодо Шаранича Володимира Васильовича скасувати, а кримінальну справу направити до того ж суду на новий судовий розгляд в іншому складі.
Запобіжний захід щодо Шаранича В.В. до набрання вироком законної сили, залишити попередній – підписка про невиїзд».
Мушу зауважити, що головуючий на суді Стан І.В. питав Владику Е.М., чому вона сиділа вдома з тілесними ушкодженнями середньої тяжкості. Та сказала, що її возили в лікарню, але та була закрита. Проте не могла дати відповіді, де та лікарня. На запитання, чи має потерпіла письмове підтвердження про стаціонарне лікування, дала негативну відповідь. Тоді донька взяла слово й сказала, що її мама була в такому важкому стані, що її неможливо було госпіталізувати. Але й експерт Ужгородського міжрайонного відділення СМЕ Єва Миколаївна Куцик, яка давала висновок, чомусь, беручи до уваги «середній ступінь важкості» тілесних ушкоджень, не направила її до лікарні, хоч мала б це зробити, виходячи з вимог закону.
Додам і такий факт. На повторному апеляційному суді прокурор Сирохман Л.І. просила залишити рішення суду першої інстанції без змін. Однак суд, до його честі, з цим не погодився, й задовольнив скаргу мого чоловіка.
Після апеляції ми зітхнули з полегшенням і стали чекати суду першої інстанції, на цей раз під головуванням судді Тараса Юрійовича Бисаги. Зрозуміло, що стягувати гроші з зарплати мого чоловіка виконавча служба вже не мала права. Але, замість повернути йому вже відібрані на користь Владики Е.М. кошти, вона й після рішення апеляційного суду від 23 серпня 2012 року стягнула їх вп’яте. Коли я звернулася туди, то мені сказали, що документи по Шараничу в них дивним чином кудись поділися. Вдалося повернути гроші лишень за останній місяць. Решту мала б повернути Етела Михайлівна, однак цього не зробила й досі…
Розуміючи, що вирішується доля мого чоловіка, я тримала справу на контролі. Постійно підтримувала зв’язок із нашим адвокатом Ільницьким С.І. Він казав, що ніяких новин поки-що немає. Казав чекати повістку. Підтвердив це й 17 грудня 2012 року, коли я йому зателефонувала. А 18 грудня до нас додому приїхали двоє в цивільному й стали питати, де чоловік. На запитання, навіщо він їм, відповіли, що мають наказ доставити його до суду. На запитання, чому ж не прислали повістки, відмовчалися.
Володі вдома не було, він якраз знаходився на роботі в супермаркеті «Епіцентр», де працював електриком. Я зателефонувала йому про відвідини непрошених гостей і, викликавши таксі, терміново поїхала до суду. Знайшла суддю Бисагу Т.Ю. й попросила пояснити, що це все означає. Той став кричати на мене, що ми його вже дістали. Мовляв, ми б’ємося, він надсилає нам повістки, однак ми на судові засідання не приходимо. Супротивна сторона приходить, а ми все цинічно ігноруємо. Я відповіла, що ніяких повісток нам не приходило. Та суддя нічого не хотів чути. Тоді я запитала, чи ознайомився він зі справою мого чоловіка. Той відповів запитанням на запитання: «Нащо мені знайомитися?!»
Я побачила, що ніякого толку з нашої розмови не буде, й попрощалася з ним. Пішла в канцелярію. Там сказали, що судові повістки доставляє кур’єр, але особисто вони нічого на Сторожницю не надсилали. Порадили звернутися до секретаря Бисаги Т.Ю. – Федорчак М.Б. Я так і зробила. Та відповіла, що суд буде 28 грудня 2012 року. Я попросила дати повістку, однак мені в цьому було відмовлено. Тоді я сказала, що прийду за цим папірцем особисто, аби вже було напевно.
Далі поїхала на роботу до чоловіка. А його вже забирають ті двоє, що приїздили до нас додому. Володя повідомив, що його везуть в СІЗО. Я остовпіла. Адже мені було сказано, що його мають доставити в суд. Браві хлопці на запитання, куди вони хочуть везти мого чоловіка, відповіли, що на БАМ, аби зробити рентгенівський знімок. Я намагалася перешкодити цьому. Мене відтіснили. Від хвилювання в мене почався напад астми. Охоронець змушений був викликати медсестру. Чоловіка вивели з «Епіцентру» й біля машини одягли наручники. Брати мене категорично відмовилися. Згодом Володя зателефонував мені й сказав, що уже зробили рентгенівський знімок. Возили й у Сторожницю за медичною карткою, але там її не дали. Тоді люди в цивільному кудись зателефонували. А біля дитячої лікарні Ужгорода їх уже чекала худенька молоденька медсестра, яка вручила їм потрібну довідку про стан його здоров’я (в цій лікарні лікувався син). Потім повезли в СІЗО. Більше чоловік не телефонував, попередивши, що в нього забирають телефон.
На другий день я знову пішла до судді Бисаги Т.Ю., аби запитати, як це все зрозуміти. Однак на прохідній чергові міліціонери сказали, що до нього мене не пропустять. Показали папірець, де було написано, що Шаранич Марію Іванівну до судді Бисаги не пускати. На цьому все й закінчилося. Мені знову від нервового стресу стало зле. Згодом горлом пішла кров.
Передачу для чоловіка в СІЗО у мене взяли. А от у проханні за заявою від 26.12.2012 року на ім’я судді Бисаги Т.Ю. про дозвіл на побачення з ним мені й сину, відмовлено. Тарас Юрійович так і написав на ній власноручно: «Не дозволяю».
З достовірних джерел до мене поступила інформація про те, що згаданий суддя Бисага заявив: триматиме Шаранича до Великодня, поки той не підпише угоду про погодження меж між Бабілами та нами. Мовляв, у мого чоловіка нерви здадуть, і він підпише все, що йому скажуть.
Особисто зі мною суддя Бисага Тарас Юрійович зустрічатися не бажає. А мій чоловік тим часом сидить у СІЗО безвинно! Його тримають там у заставу за межу між Бабілами! У мене здоров’я нікудишнє, а всі ці події його ще гірше підривають. У нас малолітній син. Крім старенької свекрухи, у нас вдома нікого немає. Що з дитиною буде, якщо мене доведуть до крайності? Така вибіркова «справедливіть» суддів і здорового може звести в могилу. Адже, до прикладу, тричі було відмовлено мені в судовому позові до тої ж Бабіли Людмили Михайлівни, а їхній заяві зразу дали хід.
Ну, і завершу мою нинішню розповідь і взагалі диким випадком. 10 січня 2013 року я пішла до судді Бисаги із заявою, аби він все-таки дозволив мені й сину побачення з Володею. Як тільки його честь побачив мене, ним аж затрясло від люті. А коли почув, про що я прошу, закричав на все горло, що дозволу на побачення не дасть. Я не відступала й попросила зафіксувати цю  відмову письмово. Тоді пан Бисага вихопив з моїх рук заяву, зіжмакав її та з ненавистю кинув мені в обличчя. А далі закричав міліціонерам на посту: «Заберіть її та викиньте геть!»
Незважаючи ні на що, я заявляю: здаватися не збираюся. Буду робити все, щоби справедливість перемогла кривду й зло!
Марія Шаранич,
с. Сторожниця Ужгородського району.

 
P.S. Додати до цього щось більше дуже важко. Тому виконуючи прохання Марії  Шаранич , я, як простий лікар «Дурдому», до якого за допомогою звернулася ця скривджена українка, призначаю судді Бисага Т.Ю. «лікування», скерувавши  матеріали цієї жінки до Президента держави, який опікується суддями, вищої кваліфікаційної комісії суддів України, а також Генеральної прокуратури України, адже вбачаю в діях судді ознаки злочину – зловживання своїм службовим становищем в інтересах інших осіб, (як подейкують там  родичі митники)  та винесення завідомо не правосудної постанови про зміну запобіжного заходу  – утримання під вартою чоловіка Марії Шаранич.
Про результати «лікування» – відповіді з вищих інстанцій - по їх отриманню.

 
Михайло Темнов,
Голова комітету по боротьбі з корупцією,
Громадянський конституційний конгрес



© temnov1950 [11.01.2013] | Рейтинг: 45.4/19 | Переглядів: 4669

2 3 4 5 45.4/19




Коментарі доступні тільки зареєстрованим -> Facebook-login



загрузка...




programming by smike
Адміністрація: [email protected]
© 2007-2020 durdom.in.ua
Адміністрація сайту не несе відповідальності за
зміст матеріалів, розміщених користувачами.

Будь ласка, увійдіть за допомогою
Facebook-login