Прешу частину читайте тут
 
Промикавшись якийсь час у першій столиці в пошуках роботи, Олег кінцево влаштувався на Благбаз вантажником. При його здоров’ї  - центнерові лантухи, наприклад, він закидав у кузов вантажівки що пухові подушки – робота для нього важкою не була. Заробітки були не те щоб дуже, але на харчі, випивку і оплату житла вистачало. А більше йому й не тре’ було…
 
Він винайняв десь на Леваді флігеля, в котрому у вільний час від вантажно-розвантажувальних робот на Центральному ринку  і жив. За його словами влітку в обнімку із вентилятором і пляшкою, а взимку  - із тією ж таки пляшкою і буржуйкою.
 
Інколи для різноманітності Олег приводив повій. А от завести якісь стосунки із кимось пристойнішим він якось стидався. Розумів, що чимдалі тим більше перетворюється на звичайного волоцюгу, на бомжа із паспортом. А кому такий потрібен?
 
До часу він нічого міняти не прагнув, бо не хотів. Так собі - плив за каламутною течією. Аж тут на Благбазі зачепився оком за якесь циганисте дівча. Він так й імені її не взнав. Але трохи причепурився, згадавши батька до вечора і граму собі не дозволяв.
 
Але як підступитися до дівчини не знав. Та при першій нагоді отирався поруч із її лотком.
 
І якось йому пощастило. Дівча попрохало донести торби до трамвайної зупинки. Олег допер. Але почати  розмову не наважувався.
Стояв мовчки чекаючи трамваю, аби посадити дівчину.
 
Аж тут вона озвалася сама. Мовляв, як із тобою розрахуватися? Грошима чи гарною звісткою.
 
Олег і без того грошей із дівчини брати не збирався. А тому вибрав добру звістку.
 
- Тоді слухай уважно! – Мовило дівча. – Незабаром буде тобі знак. І не один, а цілих три. В один день. Як тільки ти їх узрієш усе хутко кидай і вали геть із міста. І спробуй хоч трохи змінити життя. Хоч на краплину для початку щось поміняєш, доля твоя поверне різко на краще.
 
Олег слухав і думав, що циганча його просто розводить аби грошей не платити. Вона ж бо не знає, що він і без того плату брати не збирався.  Тут  проторохтів трамвай,  він закинув торби у вагон і наостанок поспитав, що ж то за знаки такі йому являться і коли?
Дівча тільки й мовило:
 
- Скоро, дуже скоро. А що за знаки я не відаю. Сам побачиш…
Більше те дівча Олег зблизька не бачив. Про ту розмову майже забув. Знов круто запиячив.
 
***
 
Глупого, темного ранку в день перед Святвечором Олег прокинувся зі страшного похмілля. У флігелі холодно, аж морозно. Але сил розтопляти буржуйку не було. Організм вимагає, аж криком волає  спочатку похмелитися, а вже потім усі інші напруги.
 
В кишенях гуляв вітер. Але то не проблема. На самогонній точці йому давали в борг.
 
Поплентався на точку. Хильнув стаканюру і почвалав знов до дому. Але не дійшов. Вміст шлунку не доніс. Знудило.
 
І от стоїть Олег на розі крученої-верченої Чугуївської  та Єлєзаветінської і міркує. Чи то ще раз на точку сходить, чи трохи погодити і вже на Благбазі здоров’ячко поправити.
 
Тільки гульк, котить джипура що сарай. Зупиняється. Віконце трохи опускається. І звідти голос:
 
- П’єш?  
 
Олег киває ствердно головою.
 
- Різдво зустрічатимеш?
 
Ще один кивок.
 
- Хрещений? Православний ? В Бога віруєш?
 
Олег тричі перехрестився.
 
- Ну тоді  тримай. Святкуй.
 
Відчиняються задні дверцята і хтось невідомий жбурляє в кучугуру снігу біля ніг Олега величезну торбу. Авто стрімко рушає і зникає в темряві.
 
Олег оглядає торбу, що стирчить у кучугурі. Підходить до неї. Смикає застібку і обережно, навпомацки рукою  намагається
з’ясувати вміст торби. Під руку потрапляє щось масне. Витягує. Кільце домашньої ковбаси. Знову занурює руку до торби і витягує якусь пляшку. Довго порпається із хитромудрим корком. Нарешті відкорковує, нюхає. Пахтить алкоголем., трохи віддає самогоном.
 
Обережно робить ковток. Таки воно. Те що треба і що доктор прописав – задоволено ого-ого-кає наш неборака. Робить пару-трійку більш потужних котків і шматує зубами ковбасу. Потім тягне торбу до дому, час від часу зупиняючись аби повторити процедуру.
 
Вже у флігелі при світлі тусклої лампочки розглядає трофеї. Вирішує відтягти на Благбаз, дещицю продати, аби на квиток вистачило і влупити на село Різдво зустріти. Тим паче є із чим.
 
Але на ринку плани Олега корегуються. Тільки-но він притяг торбу в один із базарних генделиків аби до часу залишити її у знайомого бармена, як його надибав бугор. Каже є термінова шабашка. Можна непогано підзаробити.
 
Олег хотів відмовитись. Але потім помізкував, ніж гендлювати дарунками невідомих благодійників, краще ще трохи попрацювати і заробити на дорогу.
 
Шабаювали на сусідній із ринком бісквітці. Розвантажили два вагони какао-бобів.
 
Тут Олег щось згадавши,  оповідку призупинив, попорпався в кишенях , витяг кульок і висипав щось округле і світло-коричневе на стіл.
 
- Ось, Валю, - звернувся він до дружини -, ти казала шоколад натуральний любиш. Щоб без добавок ароматичних і цукру поменше. Так ось це натуральніше не буває.
 
- І що із цими бобами робити? – здивувалась дружина.
 
- Не знаю. Це ж у вас інтернет, а не в мене. Полізь, подивись. Мо’  що і підкаже…
 
Олег продовжив про свої передріздвяні пригоди.
 
Розрахувались по-людськи. Нічого собі.  Дебеленько. Хлопці тягли відмітити, Олег не схотів. Вирішив сходити із другом попрощатися.
 
Друг армійський - Юрко.  Ще в десантурі закорефанили. Як і Олег після служби загульвасив. Потрапив під авто. Ногу ампутували. Жебрає тепер під Благовіщенським собором. І то пощастило йому. Якийсь далекий родич дячком в соборі служить. Прилаштував інваліда. Заробляє нівроку. Більше ніж Олег на вантажних роботах.
 
Інколи зустрічаються. Ковиляють у найближчий генделик. Випивають. Згадують службу.
 
Юрко був на місці. Третій з лівого краю під церковною огорожею. Тут теж своя ієрархія і кар’єрний ріст. Починав бо жебрати із самого краю. Так потихеньку до воріт добереться, а там вздовж внутрішньої доріжки сяде, ну а потім дивишся і до вхідних сходів  - найсолодше місце – добереться. Перспектива, мать би її вйоб…
 
Олег повідомив друга що вертається додому, на село. Запропонував хильнути на прощання. Юрко нехотя погодився. На годинку – не довше. Свято ж бо. Подають нівроку. Попрохав хвильку постерегти місце поки він «збігає» за кимось там на підміну. Олег присів на паперть  біля Юркового  капелюха.
 
Аж тут мететься трійця відомих на Благбазі рекетирів на чолі із місцевим авторитетом Баркою. Підійшли до Олега. Барка уважно розгледів замурзаного після бісківтки Олега. Зауважив погрозливо, що той якийсь замолодий і здоровий як на правдивого жебрака.
 
Олег пояснив, що другу-інваліду місце стереже. Барка трохи попустився. Щедро сипонув в капелюха пригоршню дріб’язку , прослідкував аби і його шістки повторили процедуру.  На останок пообіцявши Олегові, що якщо той збрехав – то голову відкрутить.
 
Трійця подалась далі вздовж шереги жебраків. Олег помітив. Коли Барка рушив щось випало  із надрізу в задній кишені його, широченних як шаровари «адідасів» і підкотилося до ніг Олега.  Мабуть хтось кишеньку підрізав, але вміст вийняти не встиг – майнуло в голові Олега.
 
Він  був сіпнувся гукнути Барку, але щось зупинило його. Певне, зелений колір того що випало. Олег обережно роззирнувся – чи не побачив ще хтось. Швидко підхопив втрачене бандюком.  Два тугі, перехоплені резинкою  рулончики  баксів. Сунув їх подалі – у внутрішню потаємну кишеню куртки. Потім вже порахував – і остовпів Десять тисяч зелених – по п’ять в кожному рулончику.
 
Приковиляв на милицях Юрко. Почвалали до генделику. Дружбан дорогою скаржився, що дружина виперла з хати. Жити ніде. Мо’ Олег щось порадить.  Явно напрошувався погостювати.
 
Олег поки промовчав. Випили в генделику. Перекурили. Помовчали. На вулиці обійнялись на прощання. Аж тут наскочили менти. Потягли були до відділку. В Олега аж серце йойкнуло. Згадав про бакси. Обшукають. Знайдуть, Добре якщо просто відберуть, А якщо до Барки дійде. А дійде точно. В нього в ментурі свої люди є. Тоді Олегові точно капець. Згадав циганисте дівчину. Що вона там торочила про три знаки. Один – торба із наїдками та випивкою. Другий халтура на бісквітці. Третій – бакси. Чи може халтура не знак?
 
Аж тут закомизився Юрко. Єдина нога болить. Далі не піду. Якщо хочуть – най на за корках тягнуть. Менти зупинились. І тоді Олег видобув усе зароблене на бісквітці. Двадцятку лише собі на дорогу залишив. Сунув ментам. Ті порадившись відпустили двох бідолах.
 
На прощання Олег віддав Юркові ключі від флігеля. Сказав адресу. Розповів, мовляв за хату до кінця місяця заплачено. Най Юрко скаже, що замість нього поки поживе. Хазяїн мужик непоганий. Навряд чи заперечуватиме.  Аби справно платили. А хто – то його не колише.
 
Потім прихопив сумку в генделику і подався на автовокзал.  Вже від’їжджаючи здалося що хтось у привокзальному натовпі помахав йому рукою. Чи привиділось, чи й насправді але начебто промелькнуло знайоме обличчя циганочки…
 
Свою історію Олег закінчив аж на ранок Різдва.  Валентина дозвільно запропонувала. Мовляв, можна і розговітися. Розговілися. Ми з Олегом хильнули недопитого ним віскаря, Валентина чогось зеленого із вигадливої пляшки дивної, якоїсь покрученої форми. Потім Валентина поспиталася Олега, що той далі планує робити.
 
- Мо’ батьків пай заберу в колгоспі. Стану фермерствувати. А мо’ в батькову теслярню відновлю. Бо після його смерті ми з матінкою багато чого порозтягали. Я таку майстерню забацаю – заколихаєшся. Тим паче стартовий капітал є. Пиячити як останній кину. Мабуть одружусь.  – Олег на мить затнувся. – Ех,  циганочку б ту відшукати!
 
- Ти б Богові свічку поставив би спочатку, - дорікнула Валентина.
 
- От сьодні і поставлю, пообіцяв Олег.
 
***
 
Пай сусід таки забрав. Але фермером не став. Віддав його в оренду батьковому товаришу. Фермеру від Бога. Вклався в нову майстерню. І потихеньку набуває слави батька  - доброго теслі. Одружився. Вже наклепав трійко діток. Пиячити майже кинув. Тобто не категорично, а як він каже концептуально. Тобто випиває чотири рази на рік. Звісно що Різдво, на Пасху, день уродження відзначає і батька поминає.
 
І з тих пір вірить у дива. Особливо у різдвяні…
 
Хочете вірте, хочете ні – але отака от святочна історія.
 
Валерій Семиволос[
 
ІНФОПОРН