Чому "Острів2"?
Тому, що просто "Острів" був тут. http://durdom.in.ua/uk/main/article/article_id/12617/user_id/8932.phtml
 
     Вересень добігав кінця, та надворі стояла сонячна, по літньому тепла, погода. Сонце не гаряче, як то буває влітку, а гріє лагідним теплом раннього бабиного літа. Та все ж у просторі вже витає невловиме свідчення того, що скоро по теплу і, що осіння холоднеча не за горами. Нині знову випала сонячна і тепла днина. Зранку небо було чисте, повітря прозоре, лише на обрії, за Дніпром, воно поволі ущільнювалось, заслоняючи горизонт легкою напівпрозорою поволокою. До полудня атмосфера втратила свою вранішню чистоту і над водою почала згущатись парка переддощова імла.
Ближче до вечора небо обклали щільні дощові хмари; було тепло і тихо, як те буває у сірі похмурі дні ранньої осені. Над тихим плесом нависла темна пелена - чекаєш дощу, а його знай немає. Все завмерло в очікуванні перших дощових крапель, лише невгамовні ластівки стрімко чигали над плесом раз-пораз торкаючись стрімкими крильцями дзеркала води.
 
    Четверо мисливці теж готувалися до дощу      
Надійно заховане під дахом наметів те, що може намокнути. У просторому, з великими прозорими пластиковими  віконцями наметі-кухні, все готове до затяжної облоги. Всередині, уздовж  стінки намету, довгий дощатий, охайно накритий цератою стіл, обабіч міцні, відшліфовані до блиску дерев’яні лавки, на столі  наготовані наїдки-напитки, нарізаний грубими куснями хліб, розставлені  невеликі, розцяцьковані малюнками з мисливської тематики, чарчини.
Нарешті надвечірні сутінки розродились дощем. Він пішов спочатку нехотя, затим, набираючись сили, зашумів по листю дерев, затарабанив по даху намету, захльопав по воді і, врешті-решт, зібрав таки під гостинним дахом кухні, зайнятих до того своїми справами, мисливців.
Всередині було вже зовсім темно. Щоб розігнати той напівморок довелось засвітити стару гасову лампу. Її поставили посеред столу і пітьма неохоче відступила за його межі. Хитляве світло, раз у раз, вихоплювало із темряви обличчя, пару низок, підвішених до бантини, сушених білих грибів, кілька в’язанок важких кетягів червоної калини, гілку липи, що притулилась своїм мокрим листям до темного, у дощових краплях, віконця намету.
    
    За вечерею розмова точилась довкола планів на завтрашній ранок. Субота -  день полювання на качку. Назавтра,  треба було встати удосвіта, закинути в човни мисливське збіжжя, потім на веслах доплисти до заздалегідь облюбованого місця, розкидати, на порослій річковою рослинністю, мілководді десяток-півтора гумових опудал качок і, в передранкових сутінках, замаскувавшись в очеретах, завмерти в човні, в очікуванні першого прольоту качки.  Часу на сон залишалось небагато тож, незабаром, двоє з компанії, розпорощавшись з друзями , пішли на нічліг до свого намету.
 
    За столом залишились двоє: Андрій і Антон. Обом було вже добре за п’ятдесят і знали вони один одного більше тридцяти років поспіль. Деякий час приятелі навіть працювали разом, але, згодом, доля розвела їх по різних роботах. Бачитись тепер вони стали рідко, та все ж обов’язковими були щорічні зустрічі на полюванні. Зачинався сезон, лунав телефонний дзвінок і знову полювання збирало разом старих приятелів. Та минулого року Андрій так і не зміг виманити свого приятеля на полювання.      
На дзвінки той або не відповідав, або відмовлявся від поїздки не пояснюючи причину відмови. Антон, зазвичай, мовчазний, і сьогодні майже не приймав участі в розмові. Раніше, бувало, в нього траплялись тривалі напади важкої депресії і  витягти його звідтіля було марною справою. Андрій вже кілька разів намагався поговорити з приятелем, але до сьогодні такої нагоди не випадало.
- Слухай, а ти здорово змінився. Як жив ці роки? Чим займався?
Антон намагався відбутись загальними фразами, але робив те мляво, бо добре знав свого друга, якщо той хоче про щось дізнатись – від свого не відступиться.
- То довга історія, Андрюха – все ще намагався сповзти з теми Антон.
- А нам поспішати нікуди, до ранку онде скільки часу – рішуче відрізав шляхи для відступу його  співрозмовник.
- Не знаю з чого, навіть, почати.
- В такому випадку кадуть - починай з початку.
- Ну що тоді, напросився – слухай.  Він почав свою розповідь - трохи безладно, часто перескакуючи з однієї теми на іншу та гублячи, час від часу, нитку розповіді.
-  Тобі не доводилося задумувавсь для чого ми, власне, живемо? Не в плані для чого існує людство, а для чого живу я, конкретний Антон. В чому сенс мого, окремого, єдиного і неповторного життя. Пам’ятаю, в дні юності те питання довгий час не давало мені спокою: “Хто я, що я, для чого я”, запитував я себе; і так без кінця, до відчаю, до тої грані, котра так ненадійно відокремлює, іноді, життя від небуття. Скільки люду пішло на той світ так і не знайшовши відповіді на ті запитання. Внаслідок тих душевних мук – хтось стає філософом, хтось поетом, хтось приходить до Бога, а дехто, бува, і руки на себе накладає. Але більшість, і я в тому не виняток, якось те все переростають, звикаються, та й живуть собі потихеньку: закохуються, або ні, та, врешті-решт, і ті  і другі одружуються, обзаводяться дітьми і живуть собі, як у кого виходить.
 
  І в усьому тому нічого поганого немає, але коли вже зважуєшся на
той крок, треба розуміти – ти кидаєш собі на карк важку ношу і, що, віднині, у твоїй відповідальності, не лише власне життя, але і долі близьких, що відтепер потрібно розбиратись не тільки зі своїми проблемами, але і влазити в шкуру тих кого приручив. Потрібен час, терпіння і тяжкі зусилля для притирання тих шестерінок, що входять до складу тонкого механізму під назвою сім’я. То й бери влазь, розбирайся з усим тим, тягни гуж до тріску сухожиль. Живи, іншими словами! Та де там! Куди простіше в усіх негараздах сімейного життя-буття сказати собі, що мою надтонку натуру не розуміють, грюкнути дверима та й податись у світи широкі, туди, де тебе таки розуміють, піти назавжди, чи на час, заливши горе черговою порцією веселухи. Але все-таки,  десь там, в глибині того що ми називаємо душею, завше стриміло, як цвях, розуміння – по великому рахунку нікому ти , окрім твого сімейства, не потрібен  і триматися тобі за нього треба, як тій воші кожуха.
    
Поглянь, хоча б, на наші відносини з дітьми. То ж тяжкий труд. Скільки терпіння, талану і мудрості потрібно, щоби пройти те поприще. Так ні ж бо! Куди легше  гримнути на дитину, дати потиличника, бути прискіпливо-вимогливим; в кращому випадку просто відсторонитись від спілкування, звівши його до буденних перевірок (дякувати Богу нечастих), шкільних домашніх завдань з подальшими оргвисновками. А всього то, що треба було зробити - стати на один щабель з малечою, проживати з нею кожну мить її життя, влізти, одним словом, в шкуру дитини, бути не мудрим наставником, а просто ще одним її маленьким  другом – от і вся премудрість. Так, поступово, крок за кроком, рік за роком ти, власноруч, зводиш височенну стіну у відносинах з дитиною і повалити її потім ох як непросто! А від тебе тільки і всього, що було потрібно - любити  дитя і все!  Подивись на малюка: він любить тебе, правда до пори до часу, просто так, ні за що. Радість і любов маленької людини є самою сутністю її буття, аж  допоки вона не зіткнеться з безжальним світом дорослих.
    От так я і жив, як та людина у футлярі: жив майбутніми зустрічами з друзями, жив минулими спогадами… От тільки на сьогодні часу не вистачало. І от що дивно: розуміння того що живу не так, що можливе інше життя і що воно тут, поруч - те відчуття тривожне і манливе, як terra incognita не полишало мене на протязі усього мого життя.
    Коли молодий, живеш так, ніби попереду у тебе вічність. Здавалось - те, що не зробив сьогодні, можна легко надолужити завтра, те що не встиг учора, зробиш потім. І ти тішиш себе тими придумками із дня в день, з року в рік, аж поки одного разу до тебе не приходить розуміння, що і те уже запізно, і інше треба було почати ще позавчора. І ті борги множаться з, кожним Божим днем, у геометричній прогресії. Так непомітно для себе я і підійшов до тієї непевної грані за якою прірва, а позаду випалена пустеля і розуміння - виправити щось уже неможливо.
     І, забуті з часів далекої юності, тривожні запитання: хто ти, що ти, для чого ти – знову приходять до тебе безсонними ночами і довго, іноді до ранку не дозволяють стулити очі. Спочатку, аби скоротати час, дивився телевізор, потім почав читати - усе що попадало під руки. Дійшла черга до Біблії, Нового Заповіту. Читав підряд, знаходив там багато правильних, ба, навіть мудрих речей, але написане мене якось не зачіпало. І тяглось те все  на протязі року-півтора. Засинав швидко, але за 3-4 години, як штик - очі відкривались і все: думки, думки.  І так до самісінького ранку, і так кожної ночі. Почав вживати заспокійливе, снодійне – не допомогло!
   Якось наснився сон – стою, хитаючись на краю урвища - один необережний рух, нога зісковзує і, наступної миті, я повисаю над прірвою учепившись кінчиками пальців за її край і немає навіть крихти сили, щоб самотужки вибратись на поверхню. І відчуття - піді мною не просто безодня – там сутність, страшна, як сама вічність і сил триматись далі нема. Страх і безнадія паралізують залишки волі. Раптово бачу над собою протягнуту назустріч руку. Хапаюсь за неї як утопаючий чіпляється за соломинку, хапаюсь як за останню надію. Мить і я на поверхні.
    Вже навіть і не пам’ятаю: тої ночі, чи може іншої, під час чергового сеансу безсоння і відчаю, до мене прийшло, не знаю навіть як те назвати, прозріння, чи що. Наразі переді мною, як прискореному кіно, промайнули кадри мого життя: бездумного, легковажного, егоїстичного, наскрізь просякнутого брехнею, брехнею для інших, брехнею самому собі, а ще відчуття пекучого сорому за свої гріхи: за ті що знав за собою і за ті про які раніше навіть і не здогадувався.
    Скільки разів я проходив мимо чужої біди, скільки разів соромливо відводив очі від нужденного, а якщо навіть і доводилось, інколи, давати якомусь бідаку малі крихти, то радше  для угамування власних докорів сумління, а не від співчуття. Скільки разів я не прощав, скільки горя завдав близьким своєю байдужістю, своїм небажанням вникати у чужі негаразди. Скільки, скільки, скільки…  
Господи, не дай ще раз те пережити.
- Милосердний Боже – замолився – прости, якщо можеш, прости, бо не маю більше сили нести цього тягаря самотужки. Прости за все, якщо в силах простити. Прости за глупство, тупу гординю, прости за страх бути справжнім. Прости за лицемірство, за те, що все життя видавав себе за іншого, кращого від того, ким був насправді.
Раптом бачу, як від верху  вікна, прямо до грудей, простерлось два паралельних стовпи мерехтливого сріблястого сяйва; воно повисіло так кілька секунд і з тихим шумом увійшло всередину грудей. Отак – ш-ш-ух – і його не стало.
     Що було потім - словами передати неможливо, бо я від себе нічого подібного не чекав. Я плакав як мале дитя. Так плачуть в дитинстві, коли батьки пробачають тобі провину, в якій довго не зізнавався і прощення за яку не очікував. Я плакав не соромлячись своїх сліз, і це при тому, що завжди вважав сльози не чоловічою справою, прикметою слабкості. Я не плакав, коли було по справжньому боляче, не плакав коли хоронив близьких, не плакав, коли не плакати було неможливо, а тут сльози лилися у два ручаї і стримати їх не було найменшої змоги. Я плакав і сльози ті змивали втому і напругу багатьох останніх місяців. На зміну їм прийшло полегшення: так, ніби одним махом, скинув з горба важкий тягар, який сумлінно носив, сам того не помічаючи, усе свідоме життя.
 
    Антон замовк. Трохи помовчавши стиха продовжив:
- Про одне лишень жалкую, що те зі мною  трапилося так пізно. Скільки витрачено  часу на дрібне – з гіркотою вимовив він. Знову повисла тиша, лише чутно було як по даху намету монотонно торохтить дощ. Андрій теж мовчав в очікуванні продовження розповіді. Світло від керосинки поблякло і Антон підвівшись підкрутив ґніт.
- А що було далі? – не витримав Андрій. Щось змінилось у твоєму в житті? – Андрію було цікаво дослухати ту сповідь.
- Далі? Змінилось, звичайно… Змінилось, багато чого змінилось. Правда не так, як думалось. Знаєш як інколи буває: ідеш куди-небудь у справі, а потім передумав і вертаєш назад і, те що було справа, опинилось зліва і навпаки. Те, що завжди здавалось мені важливим, стало неважним, а те що тримав ні за що, вийшло на чільне місце. Але то уже зовсім інша історія. Одне зараз знаю точно: головний день в нашому житті - день сьогоднішній. Зроби сьогодні, живи сьогодні, живи так, ніби твоє життя уміщається в один лише сьогоднішній день. А день завтрашній, якщо він прийде - про себе подбає сам. Антон знову помовчав, потім рвучко підвівся:
- Пішли, мабуть, спати, до ранку залишилось вже зовсім мало часу.
    Він накинув на голову ворок вітрівки , швидко прослизнув крізь вихід з намету і, за мить, щез у пітьмі дощової завіси. Андрій ще трохи посидів, для чогось посовав по столу брудний посуд, затим дмухнув поверх скла лампи і прожогом вискочив під дощ. За мить він був уже в тамбурі свого намету. Далі пробрався у спальний відсік, ще деякий час вовтузився зі спальником, намагаючись вмоститись у ньому якомога зручніше і, затим, затих. Сон довго не приходив. Андрій лежав вслухаючись в монотонний гомін дощових крапель і, як те часто буває, мелодія дощу,  котра напочатку заважає спати, згодом, коли в неї довго вслухатись, діє безвідмовно, як снодійне. Спокволу сон витісняв із свідомості думку за думкою. Перед тим, як провалитися у сонне небуття, згасаюча свідомість розродилась останньою думкою: “Добре, якби дощ до ранку припинився“