Цікаво інколи спостерігати за тим, як бавляться діти. Знайшов хлопчик гіллячку підходящої форми – все, він має пістолет. Паф, я тебе вбив. "Вбитий" мусить падати. Але, падаючи, теж піднімає гілляку, більшу за розміром. Він вже з автоматом. Тра-та-та-та. І всі картинно падають на сніг. Так, ніби зброя справжня, а не бутафорська. Правила гри мусять прийняти всі. Інакше – ігнор. І сам бавишся в пісочниці, коли навколо ідуть баталії. Дітлахи, одним словом.
 
А що ж ми, дорослі? Знаємо, що президент, верховна рада, уряд – бутафорські, але дружно падаємо. Спробуєш не впасти – ігнор в пісочниці буде за щастя. Можна тільки вдати, що не повірив у бутафорію і падати не збираєшся. Інші навіть зроблять вигляд, що повірили, ніби ти не впав. В обмін на бутафорську народну підтримку на виборах влада вимагає народної любові. Хай навіть і бутафорської.
 
Міліція, суди, прокуратура… Чи є ще хтось, хто впевнений у їх справжності? Але падаємо про всяк випадок. Може й нам колись до них доведеться йти до них на поклін?
 
От школа справжня -- можете руками помацати, всередину зайти, по коридорах пройтися. А вчителі -- бутафорські. Ні-ні, біологічно вони справжні, навіть мацати не пропоную. А от професійно – бутафорські. Ми це знаємо, але теж падаємо, бо за окрему плату, після уроків, вони можуть бути справжніми. Не всі, звичайно ж, але поки що ще є з кого вибрати.
 
А вищі навчальні заклади? Яку освіту вони дають? Яку освіту можуть дати бутафорські кандидати, доктора наук, доценти та професори? Як вони отримали свої звання і ступені? В жодному разі не збираюся стверджувати, що серед них немає розумних і достойних людей. Але всі вони пройшли крізь сито вченої ради. А там одне правило -- треба впасти. Можна, звичайно ж, зціпити зуби, написати дисертацію та самому захистити її. Ви́знають за розумного. Але своїм вже не станеш. Результат – та ж пісочниця обабіч грошових потоків. То навіщо ж напружуватися, якщо вже є протоптана стежка?
 
Та й студенти ту стежку добре знають. В групі 2-3 студенти реально вчаться. "Ботани", по їхньому. Інші ж ходять так-сяк на заняття, а перед екзаменами "напрягають" батьків на гроші. Або платять свої, зароблені в нічну зміну. Заробити гроші на сесію, виявляється, легше, ніж вивчити предмет. Батьки студентів все це знають, але молодших дітей знову посилають до Вишів. І знову бутафорські професори дають бутафорським студентам бутафорські знання і видають бутафорський диплом. Бутафорія породжує бутафорію. А працедавці падають перед тим дипломом, навіть знаючи його ціну. А куди дінешся?
 
Лікарі теж колись були студентами. І стежка там та ж сама. І протоптана теж добре. Приходиш потім до такого ескулапа на прийом і без медичної освіти бачиш, що він і сам не розуміє, що каже. Послухаєш його – і йдеш до приватної клініки. Хай хоч за гроші правильний діагноз поставлять. Приходиш у клініку, а там сидить той самий лікар, тільки в іншому халаті. І мусиш впасти.
 
А періодичні мед.огляди працівників? Медицинська бутафорія створила таку систему, що отримати справжню довідку за три дні – щастя. От ми і йдемо за бутафорською. Нам же без різниці. Тільки потім дивуємося, як людина з відкритою формою туберкульозу може працювати кухарем у ресторані? Або, чому отрута лежить на брудних прилавках базарів, магазинів, супермаркетів? Куди дивиться санстанція?
 
В нас стріляють – ми падаємо, на льоту вихоплюючи автомат. Знову і знову. От тільки робити це доводиться щоразу частіше.  Мабуть, "стрілкáм" подобається, як ми картинно падаємо. І апетити у них ростуть. Тобто, падати вже потрібно, навіть, якщо не стріляли.
 
Знайомий шахтар розповідав, як проходив мед.комісію при влаштуванні на роботу.  Вердикт "здоровий" прийшлося купувати, не дивлячись на те, що жодних скарг на стан здоров'я у нього не було. А після п̕ятнадцяти років роботи під землею він знов мусив платити. Але вже для того, щоб визнали хворим. Невже лікарі впевнені, що на роботу він влаштовувався хворим, а виходив на пенсію вже здоровим?  Може, шахти у нас санаторно-курортного типу? То навіщо ж тоді утримувати Феофанію?
 
Не візьмуся досліджувати, хто зробив перший постріл -- влада, чи народ. Та й не надто це важливо у нашій ситуації.
 
Не буду і закликати не падати. У всенародний флешмоб не вірю, а одинаки цю бутафорію не зламають.
 
Може, хоча б не всюди і не завжди?