Музика. За стіною, в темряві звучить рояль. Прекрасна мелодія сповнює серце зимовим вечірнім смутком. Лапатий сніг, повільно  кружляючи за вікном, падає на підвіконня, на дерева, на землю, покриваючи все білою пухнастою ковдрою. Скоро Новий рік. З якими думками ми його зустрінемо. З яким настроєм. І чи маємо ми сподівання, що він принесе нам відчуття хоча б невеликої заспокоєності. Не кажучи і не мріючи вже навіть про краплину щастя. Якого так і не стається. Вночі воно замерзає в бурульки і тане вдень, капаючи з дахів, знову вночі замерзаючи, зриваючись донизу шматками льоду вранці і розбиваючись об брудний асфальт. Воно може пробити голову, якщо будеш неуважно її підставляти під нього.
Ми сидимо в інтернеті в пошуках щастя. І в глибині своєї душі відчуваємо, що його вже не знайдемо. Але ми не хочемо собі в цьому зізнаватися. Ми відганяємо ці думки і хочемо вірити. Та вже не знаємо в що.
Ми звикли до Снігової королеви, яка в Новорічну ніч на хвилину робить нас  щасливими. Але тепер серед нас її немає. Ми самі. І ми повинні вирішувати щось самостійно, ми повинні щось робити. А ми не знаємо з чого почати. Ми не знаємо, до кого звернутися за допомогою, за захистом, за порадою, на кого спертися. А самі нічого не вміємо.
Нас навчили послуху. Навчили вірити сказаному та обіцяному. І ми вірили. І ми слухались і чекали. І ми віримо, слухаємось та чекаємо ще й досі. І все ще на щось сподіваємось. На краплину щастя. Та замість нього приходить зима. Зима нашого розчарування та зламаних надій.
Скоро Новий рік. Ми будемо сидіти за столом, слухати запевнення з телевізора і сумно хитати головами. А десь, за стіною, буде звучати рояль. Буде падати сніг і будуть горіти новорічні гірлянди. Гірлянди нанизаних сподівань. Вони будуть блимати різнобарвними вогниками, заманюючи нашу свідомість у казку. А потім погаснуть і настане новий сірий  день.  А до весни ще буде так далеко. І буде здаватися, що вона ніколи вже не прийде...