Моя баба (Ганна Пилипівна Чичкань (до одруження - за прізвищем Дундук, 1911 р.н., майже все життя прожила в селі Грабаровка Пирятинського району Полтавської області) померла в грудні 1987 р. А за року півтора до того, вона згадала, що її батько та мій прадід - Пилип Дундук - врятував всю родину в 1932-22 рр.
Баба розповіла, що її батько за царя був тим, кого зараз називають "дальнобійщик", тобто перевозив конями та возами товари по країні; та за своє життя до 17-го року назбирав таку собі "ковбаску" з золотих карбованців.
І от коли більшовики забрали всі харчі в селі, прадід раз на тиждень ходив пішки в Прилуки на Чернігівщині (близько 30 км від їх села), а в Прилуках був магазин "Торгсін". В тому магазині можна було за золото та коштовності купити їжу. Прадід виходив таємно на ніч та ніс з собою одного золотого карбованця. Як баба розповідала, ходив дід через ліс та подальш від шляхів, з собою брав обріз з гвинтівки. На ранок він був вже в Прилуках. Там він купував їжу та чекав вечора і тільки з темрявою пішки йшов назад додому. Вдень він боявся, що його буде здалеку видно та хтось у нього куплене відбере і самого його вб'є... Тиждень родина (5 душ) їли те, що прадід приніс з прилуцького "Торгсіну". А за тиждень прадід знову витягав зі схованки золотого карбованця... все те продовжувалось більше року.
В нашій родині від голоду тоді не вмер ніхто, а загалом в Грабаровці вижили меньше половини дворів (хто як вже зміг). Всі золоті перейшли від прадіда до радянської влади (через цей "Торгсін"), але рідні мої лишись живими.
Ось така розповідь Тільки баба мені тоді наказала, що про це нікому не можно розповідати, бо вижити одній родині коли навкруги вмирають, "то було соромно". Прадід, казала баба, "все життя потім цим себе карав".
...От тільки досі не можу зрозуміти того "соромно було вижити"...