Було це дуже давно – коли ще сонце світило яскравіше, трава була зеленіша і однокласниці були набагато привабливіші. В одному з районних центрів Західної України, як, мабуть, і в усіх населених пунктах тодішньої Радянської України, був один чудовий звичай, звичай-ритуал: в неділю з самого ранку, люди гарно, майже по святковому вбрані, цілими сім’ями виходили на центральну вулицю «на променаж», себто поважно здійснювали неспішну прогулянку. Неподалік, в парку відпочинку, як правило, грав духовий оркестр і  бажаючі могли потанцювати. Більшість місцевих жителів тоді дуже красиво виконували різні вальси. Ото були звичаї!...
Правда, до церкви тоді люди не ходили. Радянська влада була проти…
 
Дорослі мешканці, а усі вони, звісно, в ті часи були працевлаштовані, з великою насолодою відпочивали у свій єдиний вихідний день тиждня – неділю. Діти теж з радістю приєднувались до цієї «процесії», адже хто відмовиться від морозива чи карамельного когутика на паличці, чи цукерок з пряниками?! Пригадую, що тоді в школах в суботу також вчились, в дитсадочках субота теж була робочою…
 
Так ось, в котрусь із зимових неділь, здається, в січні місяці, неспішно прогулювались жителі нашого містечка по засніженій центральній вулиці. Було морозно. Жінки прискіпливо придивлялись до того, як були одягнуті їх подруги, сусідки і співробітниці, які на них були прикраси, до шапок, пальто і мештів супроводжуючих їх мужчин.
Потім ввечері на кухні вони дуже ретельно аналізували все побачене і робили певні оргвисновки…
 
Не відпочивала тоді лишень наша доблестна міліція – несла круглодобове чергування у своєму районному відділі, котрий розташувався на самій середині центральної вулиці містечка в маєтку бувшого якогось заможнього тоді пана, чи то поляка, чи то єврея, котрих до «золотого вересня» 1939 року в цій місцевості було вдосталь. Маєток мав доволі респектабельний вигляд, особливо парадний вхід з величними колонами і красивими кам’яними сходами з поручнями. З високого ганку того маєтку видно було чи не пів-містечка. Старожили оповідали, що як тільки прийшли «червоні», то вони зразу повирубували італійські сосни коло входу в маєток (хто знає: ця сосна має велику і пухнасту темно-синю із зеленими переливами хвою, дуже красиве дерево!), підвал перетворили в КПЗ, де перебували затримані міліцією різні порушники правопорядку, і з якихось, теж вельми поважних стратегічних міркувань, зруйнували всередині маєтку ванну і туалет, а площу, що звільнилась, використали для інших потреб. Ну, щоб довго не розсказувати, – дерев'яний «кльозет» на той час був розташований у внутрішньому дворі відділку, якого з вулиці не було видно.
 
Так ось, один сержант міліції (прізвища його називати не буду) вийшов на ганок райвідділу, із задоволенням, до хрусту потягнувся після довгого сидіння за пультом з телефонами і пішов, так би мовити, «до вітру». Зі скрипом відкрилися перекошені двері «кльозета» і сержант присів, відкинувши поли добротного військового кожуха, з метою задовільнити свою природню потребу. Але на його біду в «кльозеті» до його приходу вже знаходився дворовий кіт, який промишляв там поміж замерзшим людським послідом, що химерними «пірамідами» (мороз однак!) художньо прикрашав, так би мовити, вхід до отвору «кльозету». Спочатку кіт принишк межи тими «пірамідами», вочевидь розраховуючи, що «пронесе», як завше бувало в подібних випадках. Проте, справа прийняла для кота вельми небезпечного і неприємного як в естетичному, так і в гігієнічному пляні розвитку. Простіше кажучи, сержант міліції, приступив до, як би то пом'якше висловитись, до «обкалювання» кота. «Обкаляний» кіт чи то від жаху, чи то від праведного гніву (обсирають!), а скоріш за все, як і по першій, так і по другій причинах разом взятих, раптом завив і, рятуючи своє життя від такого ганебного кінця, зробив відчайдушний стрибок догори. Бідному нещасному коту нічого не залишалось, як міцно вчепитися пазурями усіх чотирьох лап в сідницю та геніталії сержанта, що повисли над ним. Від такого несподіваного, пронизливого і жахливого котячого виття та від нестерпного болю сержант дико закричав і, перебуваючи в шоці, зірвався на ноги та інстиктивно побіг до райвідділу.
 
Всі жителі містечка, що тоді прогулювались мали змогу спостерігати те, як зі страшними криками від болю і переляку сержант міліції, машинально підтримуючи поли вовняного кожуха та спущені форменні штани з кальсонами, з фантастичною швидкістю «прогалопував» повз них по центральній вулиці до райвідділу. Ззаду нього в позі вершника воссідав, намертво вп'явшись своїми пазурами в оголене «нижче спини» міліціонера, обкаляний кіт та несамовито верещав…
 
Картина була вельми живописна! Шоковані очевидці дуже довго ще згадували цю феноменально-унікальну сцену…
 
Сержант кулею вилетів сходами до входу у райвідділ, але перед самими вхідними дверима, на високому ганку, у нього з портупеї сповзла кобура з пістолетом і впала на підлогу. Загубити табельну зброю міліціонер аж ніяк не міг (з цим тоді було строго!) і тому зупинився та й зігнувся, щоб підняти пістолета.
Обкаляний кіт, накінець, припинив несамовито вити і, зістрибнувши з сержанта, дав, що називається, дьору.
А шановне товариство, котре здійснювало в той день недільний «променаж», так би мовити, перед занавісом ще мало змогу якийсь час «полюбуватись» вельми екзотичною позою сержанта міліції: стоячи оголеним, обкаляним і закривавленим від котячих пазурів голим задом до публіки, він повільно піднімав з підлоги кобуру з пістолетом. Видно його було здалека однак…
Потім сержант опам'ятався і миттєво щез за дверима райвідділу.
 
Занавіс… Оплесків не було…
 
Впевнений, що навіть близько подібної по живописності і екстраординарності пози, котру тоді продемонстрував той бідолашний міліціонер, так і не вдасться нікому знайти ні в «Камасутрі», ні в «Плейбої», ні в інших подібних супер-пупер-виданнях. Нікому… Ніколи…
 
Отож бо і воно.