Багато із тих, хто вже наповнився до краю амбітними усвідомленнями своєї неповторності та життєвої місії, пробують реалізувати її у  своїх прожектах на користь. Звісно, що не на зло. На зло ж не буває. Буває завжди тільки задля високих ідей вселенського ощасливлювання. Прожекти такі, як правило, є політичними. Бо інші складні для розуміння та виснажливі для освіченого інтелекту справжнього інтелігента.
 
Тому їм здається, що політика, це найшвидший та найдосконаліший, а головне - найлегший шлях в здобутті омріяних ними вершин соціальної драбини, видираючись по якій, вони  вибираються нагору. І вже звідти, дивлячись вниз, будуть тішити своє  самолюбство досягнутими суспільними вершинами, ексклюзивним статусом та благами, які вони отримають, завдяки своїм, не менш ексклюзивним, розуму та вмінню.
 
І одним із перших кроків для цього вони застосовують вступ до партії. Коли ж одержують партійний квиток, який з тієї ж хвилини вже починає тішити, а скоріше - втішати їхнє самолюбство, то тоді починає здаватися, що один крок до того, що мрії мають збутися, вже пройдений. І залишилося не так вже й довго чекати щасливого фіналу благополучної реалізації амбітних планів свого самоствердження в житєвому просторі. На заздрість менш вдалим друзям, знайомим, та на повагу рідним. Які великим натовпом будуть стояти біля підніжжя п"єдесталу, осліплені золотим сяйвом того, хто стоїть на ньому і дивиться в далечінь, ведучи несвідомих в щасливе завтра.
 
Цинічна ницість та безпросвітна глупість таких  претензійних здобувачів, якщо не сказати про елементарно невідповідну переоцінку щодо своїх особистих якостей та можливостей, полягає в їхньому прагненні заїхати до раю, шельмуючи довіру наївних повірян, заквашуючи на ній свій псевдоідеологічний романтизм боротьби,  але зовсім не в особистій вірі в якісь ідеї, яких немає. Бо зі своєї церкви Бога вони давно вже винесли, якщо навіть, він там колись і був.  
 
Приклад свіжий. Королевська. Але вона багата і може собі дозволити викинути мільйони. І від цього не збідніє, а лише знову буде посміхатися і планувати наступні кроки чергового надурення електорату своєю неповторною харизмою та особливою місією. Як це їй здається. Подібних до тих її шанувальників, що набралося аж один відсоток із числа всіх виборців.
 
Ті вівці, про яких я тут напружую свою повість і витрачаю даремно час, тепер це бачать і десь  вже, інколи, відчувають. Те, що їхні перспективи на політичному поприщі, в порівнянні з приведеним прикладом, можуть потерпіти фіаско. Але вони шкодують, хоча для них ще не зовсім це є фактом даремно затрачених зусиль і витраченої на протязі років енергії та сподівань, які їх так тішили, а вірніше - втішали їхні амбіції.
 
І ось тут, перед ними постає питання. Постає, нарешті. Бо раніше, коли вони на протязі безглуздо розтрачених на базікання років, тішили своє самолюбство тим, що і вони здобудуть свій мед, такого прикладу просто не було. А тепер, коли він з"явився, з"явилося і питання. А вірніше - доказ. Доказ того, що навіть мільйони викинутих грошей зовсім не завжди приносять бажаний результат.
 
А у наших овець немає навіть зайвих тисяч, що там і казати про якісь несуттєві мільйони...
І вони, до того, ще й не професійні масажисти. І не шофери. І взагалі, не в тому гаражі і  не в той час, схоже, народилися. І що робити?
 
Боюся, що тут без підсумку я не обійдуся. Тож, щоб запобігти очікуваних запитать, я його таки підіб"ю.
 
- Його немає. Як немає і надії амбітним самолюбцям попасти до влади, як би вони себе не тішили. А коли цю істину комусь заманеться спростувати, то нехай розділить хоч би двадцять мільйонів на чотириста. А те, що вийде, то і буде його гіпотетичний, але ще далеко не реальний шанс, попасти в число щасливих претендентів, які у своїх снах вже майже фізично відчувають щось м"яке під своєю сідницею, те, що, як їм здається, має набути обрисів лише теплого зручного крісла.  
 
І що робити? Я можу сказати й по це. Але тепер, це вже буде не підсумок, а рецепт. Потрібно красти. Багато, довго та натхненно. Тоді ще можна будувати обережні, несміливі плани. Хоча, навряд, чи. Бо хіба ж можна вкрасти вже вкрадене.  Тоді, можливо, потрібно гризти? Але, що? А цього ніхто не знає.  Бо ми, з-понад усього, звикли найкраще гризти лише печінку та гречку.
 
                                                                                      ***