Наш сучасник, український поет Микола Гумільов, перебуваючи у вирі сьогодених реалій, відобразив
у своїй творчості усі турботи, хвилювання, комплекси та захаращеність світогляду українського соціуму.
Повні іронії, суму та кохання вірші митця яскраво висвітлюють широкий спектр емоцій пересічного українця.
 
Не властивий текст:
 
Из логова змиева,
Из города Киева,
Я взял не жену, а колдунью.
А думал забавницу,
Гадал - своенравницу,
Веселую птицу-певунью.
 
Покликаешь - морщится
Обнимешь - топорщится,
А выйдет луна - затомится,
И смотрит, и стонет,
Как будто хоронит
Кого-то, - и хочет топиться.
 
Твержу ей: крещеному,
С тобой по-мудреному
Возиться теперь мне не в пору;
Снеси-ка истому ты
В Днепровские омуты,
На грешную Лысую гору.
 
Молчит - только ежится,
И все ей неможется,
Мне жалко ее, виноватую,
Как птицу подбитую,
Березу подрытую
Над счастью, Богом заклятою.
 

Властивий текст:
 
Ой леле, леле,
Із лігва Лева
Взяв я дружину-бандерку.
Так закохався,
Що аж злякався.
Як одружився - нестерпно.
 
Бо з автоматом
Навколо хати
Чатує вона увесь час.
А на горищі,
Де вітер свище,
Лаштує криївку для нас.
 
Коли цілую,
Оком пильнує
Дорогу вона у бінокль.
Посуд немитий.
Несамовито
Сам я готую картоплю.
 
В нашім городі
Міни піхотні,
Опудало навіть зомлів.
Сонце ти моє,
Жіночка-вояк,
Ненавиджу тих москалів!