«Шанс!
Его так просто упустить,
Но легче локоть укусить,
Чем новый шанс заполучить»
 
Днями я розсварився зі старим знайомим. Почалося все з того що цей товариш почав мені уперто доказувати, що вибори до Верховної Ради – то дурня, що кого б ми не обрали – результат уже передбачений. А якщо навіть результати виборів розчарують владу – їхні ідейні опоненти нічим не кращі. То, мовляв, навіщо тягнути свій організм на виборчу дільницю у вихідний день? Ну й далі, 33 доводи, згідно теорії наукового противсіхства. З такою постановкою питання я не згоден категорично.
 
Вибори. Це день коли всі 45 млн населення нашої країни отримують шанс. Один єдиний і дуже маленький – шанс щось поміняти в своїй країні. Розпоряджаються люди ним по різному. Третина населення нашої країни стабільно ним просто нехтує. Ще якась частина цей шанс продає, здійснює «як наказали», відпрацьовує «бо керівництву краще знати», тощо й тощо.
 
Вибори нічого не вирішують? Розкажіть це Морозу та Вітренко. Минуло багато років відтоді як ці персонажі вилетіли з Верховної Ради – один за зраду своїх виборців, друга за те що стала непотрібною Кремлю. Відтоді вони постійно намагаються докласти зусиль, аби у жадані депутати потрапити знову. Але – дзуськи. Виборець їм більше не вірить. Ці екс-політики виборцеві більше не цікаві.
 
Шанс. Як по різному люди його використовують?! Американці кажуть: «Кожна людина раз в житті отримує шанс на успіх, але не всі користаються». У наших громадян це як хвороба. 70 років совка виховали в наших співгромадянах таку стійку інфантильність та небажання діяти, ризикувати, здійснювати нові й нові досягнення, що здається живи ми сторіччі у 17-му, нас би окупували силами одного полка будь-якої з тодішніх регулярних армій.
 
Шанс, який випадає, люди не використовують, а часто і не помічають. На моїх очах робочий якому запропонували піти працювати на у півтора рази більшу зарплатню на приватне СТО, посміювався в колі друзяк: «Що це за робота?! Мило – сам купуєш, робота – від дзвінка до дзвінка, приїхав клієнт в обідню перерву – все покинь і займися, не встигаєш зробити роботу до кінця робочого дня – залишаєшся. Хай вони казяться з такою роботою». Під час кризи, цей самий дядько ревів і стогнав, як йому погано жити, а винувата в його бідах була, природно, прем’єр Тимошенко.
 
Шанс. Як легко наші громадяни його марнують? Коли я йшов з заводу тільки лінивий мені не сказав який я дурень, як я шкодуватиму і що за будь-яких обставин треба триматися «за трубу». Зараз, коли команда Ахмєтова проводить скорочення на Запорожсталі ті самі люди співають дещо інакше, але хто їх чує? Саме смішне в тому, що всі ці люди шансом поміняти владу швидше за все не скористаються – на вибори вони просто не підуть. А навіщо? Все ж і так уже зрозуміло?
 
Чим нас зваблюють політики? Індустріальним проривом? Завоюванням нових світових ринків? Титанічною роботою з розбудови сучасної конкурентоздатної економіки? Та ні, вони нам обіцяють стабільність. Мовляв працюєш не більше й не менше, а тебе годують, годують, годують… В мого дядька живуть істоти яким треба такої форми існування і ніякої іншої – свині називаються. Вища ж форма стабільності існує лиша в одному місці – на цвинтарі.
 
У день виборів кожен з нас отримує шанс на переміни. Так – маленький. Так – непевний. Але ж ним можна скористатися! Якщо людина має політичну силу чиї погляди поділяє – можна піти за неї проголосувати. Якщо таких сил нема – можна піти й поставити кілька галочок, або перекреслити бюлетень. І цим теж висловити свою позицію. Якщо гарну привабливу дівчину не кохаєш ти – з нею солодко кохається хтось інший. Якщо смачну грошову посаду не займаєш ти – її займає інша людина. Марнуючи шанс ти не ховаєш його – ти даруєш його комусь іншому. Якщо ти сам не проголосуєш своїм бюлетенем – ним залюбки проголосують без тебе.
 
Шанс. Він приходить не часто. Але в мить коли приходить, він чітко визначає ціну тій чи іншій людині. Він поділяє людей на тих хто користується шансом і тих хто свій шанс марнує.
 
Дмитро Калинчук