Я на самом деле не хочу останавливать представление,
Но я подумал, что вы хотели бы узнать,
Что певец собирается спеть песню,
И он хочет, чтобы вы подпевали.
Поэтому позвольте вам представить -
Единственный и неповторимый Uatumbai
И Оркестр Клуба Одиноких Сердец Сержанта Шрайка.
Хіба ж не підозріло, коли людина лежить у ліжку і до двох годин ночі регоче. Дійсно, дещо мабуть, підозріло. Але, що є, то є. Буває й таке. Думав раніше, що Дурдом нудний сайт, а тепер бачу, що навпаки. І не тому, що там, навіть, бувають смішні публікації, їх, якраз і не багато, таких, що дійсно смішні, а обговорення якихось тем, то інколи викидає з-за столу під стіл і регочеш до сліз. Обговорення, це просто пісня, яку потрібно сприймати душею, вникати всім серцем, яке відчуває фальш і правду, біль, кривду і надію.
Якось, раніше, я не спілкувався настільки тісно з людьми, як тепер. З багатьма людьми одночасно і на протязі досить довгого часу. А у кожної людини свій характер, свої погляди, амбіції, політичні почуття, минуле і сучасне, їхні заботи їхні думки... Та яке у них, у нас всіх майбутнє... Що їх усіх об"єднує, таких різних і таких однакових у своїй відвертості та наївності, в тому, що вони так серйозно пишуть про неможливі речі і хочуть щось змінити... Добрі люди... І пишуть, чортяки, добре. Буває, аж зачитаєшся. А коли про політику зійдуться, то так гризуться, що аж курява стовбом стоїть. А як вони щиро ображаються, ніби від їхньоі віртуальної війни щось залежить. І думають, що ця війна щось приносить корисне, приводить до якогось результату... Буває, з"їзджаються навіть, зустрічаються десь, виходять на спротив з прапорами, слухають промови... Вже й на революцію погоджуються, аби ж тільки щось змінилося на краще. А воно все не змінюється, та не змінюється. Думають про свої дітей, внуків... Як їм буде жити далі в цій країні. Що їх чекає, біс із собою вже, а хоч їм би якось влаштуватися, життя, воно ж довге.., але й таке коротке.
А навкруги бачать тільки повний дебілізм і хаос, бо зрозуміти нелогічне неможливо. І це нерозуміння не дає надії, а сподіватися хочеться, сподіватися потрібно, людина ж не може жити без сподівання, бо тоді вона мертва. А поки вона живе - вірить і сподівається. А зрозуміти щось в цьому житті виходить все важче і важче і не знаходиться змісту життя і воно перетворене в суцільне очікуванея, як на пероні вокзалу, на який не приходить потяг.
А роки накручуються на веретено часу все швидше і швидше і заглядати в майбутнє щось не дуже й хочеться. Бо там невідомість і ніякої реальної гарантії ні на що немає. А коли її немає, люди починають фантазувати. Видумують проекти, котрі ніколи не здійсняться, але дають якусь ефемерну надію. Підтримують сподівання, ілюзію справжнього життя. В своєму віртуальному клубі благородних і таких самотніх сердець, що тягнуться одне до одного в пошуках правди. Придумують дію, якої немає. І невідомо, чи буде. І чи взагалі щось станеться. А воно не стається і не стається. Все залишається так, як і раніше, ніби час зупинився. В голод, під час війни, в блокаду і потім, мріяли про хліб. Хліб поки ще є. Люди мріють про забезпечене, якесь, хоч трохи зрозуміле майбутнє. Мріють і ще вірять. Невже можна так знущатися над ними, що й віра їхня і сподівання пройдуть. Ні, не пройдуть, це генетично закладено в людину. Це функція захисту від смерті. Багато з тих, що сподівалися і вірили, вже мертві. Ми ще поки живі. Ми ще сподіваємось. Ми поки ще віримо.
