Як Литвин неньку свою продавав і що йому за це було!?
 
Частина 2.
Не встиг думки докупи я зібрати,
Як автомат почав приємно так казати:
«Сідай і не барись, все зрозуміло, зразу ж в ввись!»
Тут апарат не помилився,
Куди задумав я, там вмить і опинився.
 
О боже! Знову здивування. Це не еврика!
Так!!! Страшний прогрес!!!
Зі мною сталася істерика,
Нервовий зрив, глибокий стрес.
Бо зовсім це не гори,
А шпилі будинків-хмарочосів,
З вогнями й вікнами (їх море),
З яких дивилися цікаві очі «китайосів».
 
Яскраве сонечко так гріє, припікає,
На свій палац я вниз поглянув - там майже темно,
І він миршавенький на фоні цім, так неприємно,
І зовсім сонця там немає .
Від хмарочосів тіні на мій маєток впали
І не на жарт мене ці факти засмутили і роздратували.
 
«Ало, колего, ти скажи, як сталося, хто дозвіл дав,
Що під моїм обійстям, перед самим носом,
Межа в межу стоїть тут хмарочос за хмарочосом,
На повному ходу усе працює, ніхто не повідомив,
Я щойно взнав, коли вже сам тут випадково побував».
 
«Ну що ти кажеш, що ти з неба впав?
Земля найкраща вже давно розібрана,
Розпродана та  розграбована,
Папери всі напоготові – ти сам про це усім казав.
А твій сусід давно свої гектари китайцям під оренду здав.
Там в підземеллях  тишком-нишком вони країну збудували,
Свої заводи і портали.
І для розкішних у майбутньому будинків та палаців
Конструкції, що за останнім словом техніки - заготовляли.
А щоб про це ніде не знали,
Сусід Мартин уміло взятки показав куди носити,
Щоб «право мати» - туди нікого не пустити.
І, як тепер у нас ведеться – «наші» брали
І на заваді не ставали.
 
Там бачиш красная стоїть гора,
А в ній велика замаскована нора,
Ото ж  і є гігантський той тунель,
Це є той вихід з підземель.
 
Як тільки-но папери всі скріпили,
За землю гроші заплатили,
Сигнал дали: прийшла пора!
Відразу  заготовлене підняли на-гора!
Конструкції, як «пазли» один в один складали,
І вмить за ніч велике місто збудували.»
 
«Чекай-но, що ти верзеш, у нас земля не продається!
Негайно повернути можна все назад, от як тобі здається?»
 
«Вже продається!!! Закон про землю прийняли
Учора дружно, коли в буфеті ви з товаришем були.
Ну ви ж самі нас попросили: хлопці, виручайте,
Як що до чого – ви наші кнопки натискайте!»
 
«Чи з глузду з’їхали, що наробили?
Це ж треба! Чого це навіть з нами ви не обсудили?
Серйозні рішення приймати,
То треба було б всім сказати
Та й подискутувати.»
 
«То це ж не перший раз ми так зробили,
І ти грішив не раз і ми нікого не винили,
Тримай емоції, нащо пусті слова казати,
Запізно після бою кулаком махати.
Ми не порадились! Ну й що? Ти інші плани мав?
Ти що? Хотів ще прикупить гектари?
Тепер немає значення чи знав, а чи не знав.
Догралися, приїхали! Якщо не хочеться на нари,
Давай до нас скоріш - майнемо на Канари!»
 
Від слів цих моторошно стало,
Скоріше звідси забирать свої манати.
Якраз до речі мій вертоліт, а де він? Часу мало!
Нема нічого! На п’ятачку маленькому я змушений стояти.
Я вниз поглянув. Боже! Як високо!
Помутніло, захитало, присів. Великий страх заволодів.
Чи збожеволів, чи сплю? Чи сон це уві сні?
Та ні! –
Себе вщипнув: працює мозок, я міркую, бачить око!
Дивлюсь, а там внизу машин немає, тільки люди,
І так багато їх – куди не глянь, вони усюди.
І всі чорняві, коси їх блищать, немов покриті лаком.
Земля у цяточках від них, немов посипана вся маком.
То ніби на парад один за одним в шість рядів крокують,
То в круговерть вливаються, як у танку кружляють.
То появляються зненацька, як з-під землі зростають,
То шастають туди-сюди, то враз зникають.
Як гра така – нема, нема, то є, то є,
Та менше їх там не стає.
Як бджоли в вулику, в мурашнику мурахи.
І паніка і переляк мене взяли, скували страхи.
Як спритні таргани: не роздививсь іще і не збагнув,
А він перед очима – шусть! І прошмигнув.
 
Страшно: саранча оця як розповзеться на наші землі нині,
Поміж наші люди! -
Своїх шукати будемо,  як голку в сіні.
Що ж наробили ми? О, боже, що ж це буде?
І моторошно стало. Зненацька голос я почув так близько,
Повернувся – це каратист у білому - так чемно кланяється низько.
На землю хочеш – то проблем немає,
І так легесенько мене за «шкірочку» хапає,
І ненароком – зіштовхнув. І я лечу, і я кричу – що ви зробили?
Не встиг отямитись, я - на землі, мене там підхопили.
Широким колом обступили
З кийками і кілками!!!... і всі малі, та дужі!
Сурово дивляться, як то уже готові вбити швидко і байдуже.
«Недоторканий я, мене ви не чіпайте!
Я самий головний є депутат, не знали? Знайте!»
У відповідь страшенний регіт пролунав, як грім,
Мартина голос я впізнав у нім.
«Спаси Мартине, чи ти вже зрадив? Як ти смів?!!!
Ділили ми і хліб, і сіль і виручали часто, як хто вмів.»
 
«Ні - я відверто на 5-ю колону працював,
І вірно їй служив і цього не ховав.
А ти на шкоду України такі ганебнії закони «протягав»,
Дарунками нежданими всю 5-ю колону шокував.
Давно ти зрадив свою неньку,
Не сьогодні і не вчора – вже давненько!
Таких весь світ не поважає - від заходу до сходу,
Отож змирись і згинь, і не чекай пощади від народу.
 
Хара-кірі? Я не хо-о- ч-у!
І давай тікати, спіткнувся, горілиць упав і що я бачу?
Що суне оця зграя - вже впритул! Вп’ялися злії очі ті собачі:
«Недоторкані тут - це ми, бо на своїх гектарах!
Це наша власність, а тебе чекає в муках кара!
У нас свій суд – суспільству небезпечні депутати
Прийняти мають смерть, і їх не можна відпускати.»
 
Кувалду тягнуть і кілок, крізь груди в землю щоб загнати,
Мене до неї, до земельки насмерть прикувати.
 
Чавунний чобіт на мою грудину наступив,
Ні вдих, ні видих - як у кліщі захватив.
З останніх сил я вивернувся і дивом чобіт в сторону відвів,
Хлипнув повітря і на всі груди заревів:
«Спасіть! Сюди, сюди! Я тут! Спасіть!
Хто-небудь, люди, підійдіть!»
 
Цей крик звірячий нелюдський в просторах відгукнувся,
І  в голові і в вухах щось шарахнуло - я весь здригнувся
І відчуваю, щось мене трясе. Відкрив я очі - і проснувся.
 
А біля мене насторожено
Моя рідня налякана, трясе мене стривожено.
Я озирнувся – ніч за віконцем. А поряд декілька персон:
Хатні - прислуга й охоронці, які достойно держать тон.
Полегшено зітхнув: я долі дякую, що це лише був страшний сон!!!
 
Але ж який страшенний сон приснився!
Я ж не Литвин, чому ж ним опинився?
Це доленосний сон. Якесь знамення, божа кара! Що ж це буде?
Де знахарі, що відають? Хто розшифрує? Де ті люди???
 
МОРАЛЬ цю розуміє і дитина:
Негідник, він і в Африці негідник, а не людина!
30.09.2012р