А знаєте що? Мені усе набридло. Розумієте, я хочу просто жити. Хочу працювати й отримувати достойну платню за мою роботу. Я буду непогано працювати, здоров’я ще вистачить. Та й голова, нібито, ще варить.
 
   Я просто хочу жити. Допомагати дітям, нянчити онуків, їх у мене вже аж четверо... Хотів би жити вдома, а не десь, на заробітках. Я вже й забув, що це таке: жити вдома. Мо’, у мене й не вийде, бо забув...
 
   Розумієте, це просто життя, ніяка не політика, що наше життя ускладнює та забруднює. Просто життя. І от я хочу просто жити. Влада, великі гроші, слава, брязкальця там якісь- усе оце мене не цікавить. Жити, працювати, нянчити. Возити онуків кудись: до моря, в Карпати, в Софіївку... У нас така гарна країна! Хай багато побачуть, багато прочитають, хай багато знають та стануть розумнішими за мене. Буду радий.
 
   Глуха ніч, сиджу за компом, пальці на клавіатурі. Спати не хочеться. Трохи щемить серце: от про це, як буду дзвонити дружині, краще змовчати. Думаю. Тягнуся за черговою сигаретою. Я прагну просто жити, це в голові як рефрен.
 
   Я хочу, щоб до мене на роботу ніколи б не приходило черевате мурло, неосвічене, зате наділене владою. Щоб не ставило воно мені дурних питань, а під кінець- своє улюблене: "Ну, що будем дєлать?" А для того, щоб мурло не приходило, у нас, на жаль, законів катма. Навпаки, за нашими законами, для отого мурла, та й для його нехуденьких начальничків, такі, як я- дійна корова. Не для держави, а для них. Або їх годуй, або рідна держава з тебе штани зніме. Їхніми руками.
 
   Я хочу, щоб мої онуки вивчали у школі не матюки. Щоб вони знали історію своєї держави, сумну та величну. Коли й гірку. Хочу, щоб вони гарно вчилися, але щоб так і не вивчили слів: криша, одкат, стрєлка... Щоб вони не розуміли значення виразу "дати на лапу". Я ідеаліст? Можливо. Але якщо те ж саме захочуть інші люди, тоді ще, ще, то хто зна... Я хочу, щоб вони, мої онуки, не ридали над нашою історією, бажаючих поридати у нас- греблю гати, я хочу, щоб історія їх надихала на краще життя.
 
   Хочу, щоб мої онуки краще за мене володіли англійською. Мені так і не довелося поспілкуватися англійською з кимось, тому майже не розмовляю, тільки трохи читаю та пишу. Хочу, щоб вони були більше відкриті світові, ніж я. Та й російська теж лишньою не буде.  Хай знають.
 
   Як бачите, я хочу небагато. Але навіть оце "небагато" зараз під великим питанням. Як і кожна людина, я не знаю, що буде завтра, через місяць чи через рік. Але я абсолютно точно знаю, я впевнений, що зараз, моє та й моїх дітей, моїх онуків майбутнє, те, що я хотів би для них та для себе, висковзає, губиться, розчиняється. Я точно знаю, що при оцій владі оце майбутнє, про яке мрію, стане неможливим.
 
   Де острахом, де підкупом, а де- брехнею, але вони чіпляються за своє. За своє, та й за наше спільне, яке вони звикли вважати своїм. А їм потрібна не "левова частка", вони прагнуть усього. І усіх.
 
   Я постараюся, в міру своїх сил, щоб вони не пройшли. Не від заздрощів, якщо хочете, назвіть мої почуття егоїзмом, я не ображуся. Бо думаю я, передусім, про себе, своїх дітей та чотирьох онуків. Бо я просто хочу жити.