Це не агітка за якусь політичну партію, за того чи іншого кандидата. Це роздуми, породжені тривогою за наслідки того "лохотрону", що називається виборами до Верховної Ради.
 
Ми дуже часто помилялись. Ми вірили пройдисвітам, які обіцяли нам прозору й чесну владу. Вірили шахраям, що обіцяли покращання життя вже сьогодні. Купувались на гучні гасла та пишні фрази, продавали свої голоси за копійчані подачки та сумнозвісну гречку. В результаті обирали брехунів президентів, продажних депутатів-"тушок", "космічних" мерів, які переймались лише збільшенням своїх статків, привілеїв та повноважень і натхненно крали, крали, крали.
 
Як наслідок, маємо країну, окуповану кримінально-олігархічним монстром. Країну, що прямує до стандартів Трухільо чи татуся Дока.
 
Це приповідка, щоб визначитися з ситуацією. А тепер по суті.  
 
Загальнодержавний багатомандатний виборчий округ
 
У виборчому бюлетені ми побачимо 22 політичні партії, що претендують на роль наших слуг у вищому законодавчому органі країни. Як розібратись "джерелу влади" who is who, кому надати перевагу?
 
З "регіоналами" усе зрозуміло. За плечима у них конституційний переворот, узурпація влади, утиски вільних ЗМІ, розправа над політичними опонентами та неабияке  покращання життя. Не нашого, звичайно, а свого. За таких "здобутків" доречно говорити не про затишні депутатські крісла, а про менш комфортні місця для сидіння. Те ж саме стосується й їхніх подільників – комуністів та "країні потрібних" литвинівців.
 
Виключаємо й таких політичних "гігантів", як "Руський блок", Партія пенсіонерів та інші народно-трудові союзи. Це диверсанти, "спецназ" Партії регіонів. Вони не розпорошуватимуть голоси опозиційних виборців, не боротимуться за депутатські мандати. Не в тому їх місія. Їхня задача –   захопити стратегічні об’єкти: окружні та дільничні виборчі комісії. Що вони успішно виконали.
 
Відтак, лишаються 5-6 партій, які реально претендують на більшу чи меншу підтримку виборців. Усі вони виступають як демократичні, патріотичні і, звісно ж, опозиційні. Як серед них вибрати найдостойніших?
 
З численних білбордів на нас дивляться старанно відфотошоплені симпатичні обличчя відомих політиків, спортсменів, співаків і просто приємних людей. І всі вони до чогось закликають, у чомусь переконують, щось обіцяють.
 
"Україна – вперед!" - піднімають в атаку одні. "Настав час УДАРу" - переконують другі. "Ми їх зупинимо" - запевняють треті. "Україні – радикальні зміни!" - з вилами в руках закликають четверті. "Захисти солов’їну! Збережи Україну!" - волають п’яті.
 
Що ж, країна дійсно має рухатись, і саме вперед, а не назад чи вбік. Немає сенсу сперечатись з очевидним. Можливо, дійсно настав час УДАРу, знати б лишень кого вони збираються лупцювати. Вірю, що ми їх зупинимо, не сумніваюсь, що Україні потрібні радикальні реформи. Згоден, що мову треба захищати, а Україну берегти.
 
От тільки ніяк не збагну, що саме робитиме команда "нових лідерів", куди спрямує свої удари УДАР, яким чином ми їх зупинимо, які радикальні зміни очікують Україну і як "солов’ї" захищатимуть мову та берегтимуть Україну. І найголовніше – що усе це дасть мені, виборцю, зокрема і країні в цілому.
 
Мабуть не варто шукати відповіді на білбордах, то де ж їх шукати? Може у виборчих програмах? Не думаю, що тридцять шість мільйонів виборців (чи скільки там нас залишилось?) полишать усі свої повсякденні справи і мерщій кинуться вивчати геніальні творіння політтехнологів. А їх же треба не лише вивчити, а ще й порівняти, щоб обрати найкращих.
 
Лишається остання надія – агітпропівська продукція широкого вжитку, яка розповсюджується партійними волонтерами в місцях скупчення людей.
 
Скажете, це рекламна макулатура, що не має нічого спільного з дійсністю. І почасти матимете рацію. Але лише почасти. Бо партії, які йдуть на вибори з серйозними намірами, неодмінно пропонують документи, в яких стисло, на одній-двох сторінках, презентують найголовніші позиції своєї програми. Такі собі анотації чи реферати, вивчення яких не потребує багато часу. Якщо ж подібний документ відсутній, за таку партію не варто не те що голосувати, а навіть брати її до уваги. Це або "підсадна качка" влади, або звичайні авантюристи. Втім, одне не виключає другого.
 
При розгляді таких "анотацій" попри деякі розбіжності кидається у вічі мало не тотожність традиційного джентльменського набору обіцянок.
 
Тут і підвищення зарплат, пенсій та стипендій, і якісна медицина для всіх посполитих, і підтримка малого та середнього бізнесу, і ліквідація офшорних "чорних дір", і створення робочих місць, і підконтрольність та відповідальність влади, і гарантія прав та свобод, і ще багато-багато різних приємностей. Словом, покращання життя якщо не сьогодні, то у дуже недалекому майбутньому. І як неодмінний інгредієнт цього меню – нещадне викорінення корупції. Без цього ніяк, йти на вибори, не напнувши на себе тогу полум’яного антикорупціонера, якось не комільфо. Піпл не зрозуміє.
 
Та всі ці благі наміри, навіть якщо вони щирі, шеляга не варті, оскільки їх реалізація у нинішніх умовах практично неможлива. Не забуваймо, що в арсеналі Президента є така зброя як право вето, що дозволяє йому заблокувати будь-який закон, спрямований проти інтересів Сім’ї та наближених до неї кланів. До того ж, нам відоме трепетне ставлення Президента та його команди до законів та Конституції. І нарешті, у цьому арсеналі є ще один далеко не останній аргумент. Це так звана президентська вертикаль, до складу якої входять усі органи державного управління включно з силовими структурами та кишеньковими судами.
 
За таких умов сподіватись на виконання згаданих передвиборних обіцянок може лише безнадійний мрійник. А на депутатські мандати претендують, як ми знаємо, зовсім не мрійники, а жорсткі прагматики.
 
Звідси перший "маркер". Довіряти можна лише тій партії, програма якої передбачає дострокове припинення повноважень Президента. Якщо такий пункт у програмі відсутній, це означає лише одне – нас просто дурять, ніхто не має наміру її виконувати.
 
Чи достатньо цього пункту щоб віддати свій голос такій партії? Ні, це умова необхідна, але недостатня. Другим "маркером" має бути наявність у програмі положення про реальне відсторонення бізнесу від влади. Оскільки таке суміщення неминуче призводить до олігархічної системи державного управління. Алгоритм розвитку подій приблизно такий: проникнення бізнесу до владних структур – зрощення його з владою – монополізація влади (олігархія) – диктатура.
 
Це не теоретичні мудрування, це доконаний факт, доведений нашим власним досвідом. Ми блискавично здолали шлях від дикого капіталізму до диктатури саме завдяки зрощенню бізнесу з владою, тож маємо зробити висновки. Мудрі вчаться на чужих помилках, розумні – на своїх, дýрні не вчаться ні на тих, ні на інших. Тож не будьмо дурнями.
 
Третім "маркером" має слугувати позиція партії стосовно приватизації земель сільськогосподарського призначення.
Нас переконують, що земля повинна мати ефективного власника, тобто має бути приватизована. Згадайте, під цю казочку відбувалась приватизація промисловості. В результаті, усе, що створювалось тяжкою працею багатьох поколінь, стало власністю декількох кланів. І що, ми маємо технологічні прориви, бурхливий розвиток економіки? Україна явила світу "економічне диво", стала новим "економічним тигром"?
 
Ефективність "ефективних власників" полягає хіба що у тому, що вони напрочуд ефективно витискають надприбутки, перекачують капітали в офшорні "чорні діри", купують собі маєтки, яхти, золоті унітази.
 
Щось подібне очікує нас і в разі приватизації землі. Когорта металургійних, вугільних, газових та інших баронів поповниться баронами земельними.
 
Справді опозиційною можна вважати лише ту партію, програма якої має зазначені вище орієнтири. Решта –  або "п’ята колона" Партії регіонів, покликана розпорошити голоси виборців, або ошуканці, що прагнуть долучитися до олігархічного пулу. Не виключається й поєднання обох функцій.
 
Якщо партій, що відповідають зазначеним вище критеріям, виявиться дві чи більше, кожен має голосувати відповідно до своїх політичних та ідеологічних уподобань. Важливо, щоб жоден голос не дістався Партії регіонів та її сателітам.
 
Звичайно, наявність у програмі таких пунктів ще не є гарантією їх виконання. Можна задекларувати найкращі наміри та обіцянки, а потім спокійнісінько про них забути. Це ми вже проходили. Але у тому є й наша чи то провина, чи то біда. Ми ще не навчились контролювати тих, кого обираємо, не вміємо вчасно показати їм "червону картку". Ми самі привчили їх до думки, що наша владна функція зведена до вкидання бюлетеня до виборчої скриньки. Після чого до наступних виборів ми їм не потрібні. Тому й виходить, що обираємо не підзвітних нам управлінців, а всемогутніх правителів чи пастухів. Нам ще належить пройти школу демократії.
 
Одномандатні виборчі округи
 
Тут компанія шукачів депутатського щастя більш строката. Бо до представників політичних партій, суб’єктів виборчого процесу, додались ще й самовисуванці.
 
Мажоритарна складова від самого початку замишлялась як банк "тушок". В округах з мінімальною підтримкою партія влади або взагалі не висунула своїх кандидатів, або висунула непрохідні "муляжі", які мають зібрати на себе увесь негатив. Справжніми ж кандидатами від Партії регіонів є заздалегідь підготовлені та підгодовані "тушки" під маскою самовисуванців.
 
Як правило, це люди, які упродовж років тусуються у владних коридорах різних рівнів. На їхню підтримку спрямовані адміністративний, інформаційний та фінансовий ресурси місцевих органів влади. Вони щедро засівають електоральні поля продуктовими наборами. Будь-які планові роботи, чи то ремонт під’їзду, чи впорядкування прибудинкової території, чи встановлення світлофора, видаються за особисту заслугу "незалежного" кандидата. Решта самовисуванців, як і представники маргінальних партій з опозиційною риторикою, це "підсадні качки", призначені для "відкушування" голосів у справжньої опозиції.
 
Якщо опозиційність чи псевдоопозиційність партій можна визначити за їхніми програмами, то для мажоритарників такий підхід неприйнятний. Хоча б тому, що у мажоритарника не може бути власної програми за визначенням.
 
Що може закласти мажоритарник у свою програму? Прийняти корисний для країни й суспільства закон? – Але для цього крім його, поза сумнівом, важливого голосу потрібні  ще 225. Пообіцяти відремонтувати дорогу, водогін, збудувати дитячий садок? – Але це функція місцевої влади, та аж ніяк не Верховної Ради. Тож мажоритарник може лише одне – зобов’язатись підтримати програму тієї чи іншої політичної сили. Якщо ж він виступає з якоюсь власною програмою, то це звичайний обман, гра в наперстки.
 
Звідси випливає "маркер" для кандидатів-мажоритарників. Голосувати слід за тих кандидатів, яких висунули або підтримують партії, що пройшли тест, наведений у попередньому розділі.
                                        
                                                                                            *  *  *
Двадцять восьме жовтня має стати початком наступу за визволення країни, а Верховна Рада – плацдармом цього наступу. Ми не маємо права на помилку, ліміт помилок вичерпаний. Якщо ми припустимось помилки і цього разу, вона стане останньою. Бо потім виборів у справжньому розумінні не буде, відтак, не буде й помилок.