Все, край – далі дороги немає. Я на краю урвища. Провалля простерлося на обидва боки ген, аж до самісінького горизонту. Озираюсь назад. Наді мною лише сіре небо. Під ним, скільки сягає око, випалене зчорніле пустище, лише деінде видніються поодинокі штурпаки обгорілих дерев. Відчуваю, як хтось лютий і нещадний, як саме зло, йде назирці по моєму сліду. Іде давно, неспішно і невтомно, не полишаючи найменшої надії на рятунок.
 
    По той бік прірви квітуча, осяяна сонцем земля. Вона поруч, всього кілька десятків метрів і, водночас, так далеко. Від порятунку відділяють не просто метри -  відстань довжиною в життя. Обережно, щоби бува не зірватись, хоча і розумію – те лише справа ближчого часу, зазираю за край урвища і, одразу, з жахом відсахуюсь. В його глибині тільки темрява, холодний хитлявий морок і нічого більше. Відчай і безнадія паралізують залишки волі.
 
    Обертаюсь. Він уже зовсім поряд - мій мучитель. Закутий у чорні лискучі лати, у два людські зрости, він чимось нагадує гігантського богомола. Та все ж у його поставі є щось і від людської подоби; від того почвара видається ще страшнішою. Передні кінцівки її закінчуються двома    кривими, з гострими зазубнями, мечами.
- Господи, допоможи – тихо шепчу неслухняними губами без найменшої надії на відповідь, бо раптово, як прозріння, приходить усвідомлення своєї причетності до скоєного. То Я  залишив по собі оте попелище. Я, і ніхто інший. То Я спустошив зелену діброву, куди мене, немовлям-нетямою, здмухнув з долоні лагідним подмухом Хазяїн саду, щоби я доглядав його, плекав і леліяв скільки стане талану і сил. Зараз настав час звітувати.
 
«Богомол», споквола, усвідомлюючи мою цілковиту безпорадність, метр за метром наближається до мене, немов смакує кожну наступну мить неминучого фіналу.
- Господи – прости. Прости за все! Прости, якщо можеш…
 
    Зненацька мій переслідувач зупиняється як укопаний, бо поміж нами, невідь звідкіль, з’являється невисока, світла людська постать. В руках у «Світлого» довгий блискучий двосічний меч. На мить противники завмирають у мовчазному протистоянні. Допомогти своєму захиснику я не в змозі, та усім серцем бажаю йому перемоги. А ще осяває здогад - його поява тут невипадкова. Він тримає бій саме за мене.
 
    «Богомол» першим кидається вперед, але «Світлий», спритно ухилившись від разючих ударів його ятаганів, влучним випадом наскрізь пронизує мечем свого супротивника.  Той, несподівано, розсипається на дрібні частки і пилом опадає на обгорілу землю. Наступної миті за плечима у мого рятувальника розкривається пара напівпрозорих крил. До того ж він, видається мені, стає помітно вищим.
 
    З темного неба, на «Світлого» блискавкою спадає новий ворог. Він чимось подібний до свого попередника, та все ж інший і розмірами значно того перевершує. Бій відновлюється.  «Світлий» дещо поступається своєму супротивнику силою, але бере своє за рахунок надзвичайної швидкості. Двобій стає дедалі затятішим та, врешті-решт,  моєму рятівнику вдається відправити свого суперника слідом за своїм попередником. «Світлий» знову додає в зрості і за спиною у нього, трохи нижче двох попередніх, з’являється нова пара яскравих напівпрозорих крил.
 
    Ця перемога знаменується появою нового монстра. Він набагато більший і страшніший від двох попередніх. Майже фізично відчуваю страхітливу і злу силу котру той випромінює. Але «Світлому», здається, почуття страху незнайоме і він без вагання знову стає до бою. Його меч раз-пораз зі скреготом ковзає по броні потвори. Час від часу  він і сам пропускає зустрічні удари суперника, та, не зважаючи на чисельні рани, не відступає назад ні на крок. Усім серцем уболіваю і внутрішньо, усіма силами, намагаюсь підтримати свого захисника.
 
    Нарешті меч «Світлого» з гучним хрускотом пробиває броньовані лати чудиська. Затим він різким порухом, знизу доверху, розпанахує свого противника навпіл. Із нутра того вихлюпується густе чорне течиво і, за мить, на поверхні землі від нього залишається лише невеличка ковбаня темного слизу. Мій спаситель знову підростає і в нього  за спиною утретє вистрелюють ще два легких райдужних крила.
Хочу подякувати своєму рятівнику і не знаходжу слів… Нараз він обертається до мене; я пильно в нього вдивляюсь, та риси його обличчя зостаються невловимими. Світлий образ мого спасителя помалу розмивається і, затим,  він щезає - зненацька, як і заявився.
 
    Спустошливу напругу змінює неймовірне полегшення, так, ніби щойно, врешті-решт, скинув з плечей  важенну ношу, котру носив, не помічаючи того, усе свідоме життя. А ще серце повнить радісне і світле відчуття як  тоді, коли тобі вибачають невиправну провину, прощення за котру не заслуговуєш.
   - Що далі? Що робити далі? – розгублено запитую невідомо у кого.
    -Іди. Просто іди. Йди і не озирайся назад  - отримую відповідь.
 
Бачу як над прірвою перекидається неширокий прозорий місток і я, без найменшого вагання, біжу по ньому вперед, прямо у сонячне світло і там знеможено, вільно розкинувши в сторони руки, падаю горілиць у духмяну, шовковисту, нагріту лагідним літнім сонцем, траву. Наді мною, в безкрайній блакиті неба, розпроставши широкі крила, безрабно парив синій орел