Відбулася у мене сьогодні дуже цікава розмова, настільки цікава, що викладу її вам, не втримаюся! Справа в тому, що є у мене знайомий швець. Зветься він Сергієм та винаймає комірчину на території моєї роботи. Швець, до речі, він класний, взуття не тільки ремонтує, але й шиє. Та ще він, мабуть, як усі гарні шевці, трохи філософ.
"Ось",- розказує Сергій, "зупинив мене якось ДАЇшник- прапорщик. Причепився до того, що страховка прострочена на один день. Почав, як кажуть, крутити на бабки. Тут я йому й кажу: "а може візьмеш гривень двісті та розійдемося?"- "Давай!".
Вигорнув усі кишені, нашкрябав різними купюрами п’ятдесят дві гривні. (До речі: їздить Сергій на сумнозвісному "Москвичеві".) Подивився цей прапор на мене презирливо, згріб гроші, запхнув у кишеню, та процідив: "Ех ти, ніщета пролєтарская!"
"Я десь із тиждень ходив сам не свій, так мене шокувала поведінка цього прапора. Ну хто ти є? Виразка на суспільстві, мародер,- а мене зневажаєш, бо я працюю головою й руками. А це ж найнижча ланка отого харчового ланцюжка! А далі ж- більше! І апетити зростають!"...
І от таку річ придумав наш Сергій. Треба зібрати теперішню владу: з Верховної ради багато кого, увесь Кабмін на чолі з Рехворматором (Бібіпку щоб не забули!!!), Адміністрацію Президента, та, звичайно й головного Ананаса Баклажановича. Зібрати й вивезти працювати на своїх же посадах, тільки не в Києві. А в межах Тридцятикілометрової зони, бажано, поближче до Прип’яті, обгородити територію, таку, щоб усі оці влізли. Назвати цю територію, наприклад, Чорлагом. Покласти мешканцям Чорлагу мінімальну зарплатню. Магазинчик там, такий, як у селі, де хліб привозять двічи на тиждень. І хай працюють!
Сергій упевнений, що закони тоді прийматимуться виключно в інтересах простих людей. Бо щоб було так: купив якісь там негодні Хундаї за державний кошт- автоматично переобирається ще на один термін. За відкатиком шкодливу руку простіг- ще на одне скликання, будьте ласкаві. Тушкою переповз до більш хлібної фракції- пожалуйтє бріться!.. А як хто з них закосить під хворого- вони ж усі тяжко хворіють, як смаженим потягне- то лікувати його в районній лікарні. І щоб їв те, що й усі інші хворі! Один, закосивши, від такого лікування, мо’ й гигне, зате до інших дійде: хворіти небезпечно.
І ніяких апеляцій! Це ж не кара, хоч і не привілей: це, як служба в Радянській Армії, почесний обов’язок. А паркан навколо Чорлагу побудувати гарний, вище, ніж навколо Межигір’я: у нас спеціалістів з парканобудування, завдяки нинішній владі, скільки завгодно.
А там, як скінчиться скликання, можна побачити: кого- на волю, а кого- на наступний строк, пробачте, каденцію. Це для депутатів, а для проффесіоналів- поєднати суспільно- корисну працю з пізнавальними екскурсіями. В саркофазі, чи що... Головне, в чорнобильці їх не зараховувати, лишні льготники нам ні до чого, Бібіпку спитайте, він знає.
Ось таку ідею виклав мені сьогодні швець Сергій. А що? Щось у цьому таки є... Звісно, ніхто з теперішніх дупетатів за такий закон не проголосує. А якщо навіть і проголосують, то наш гарант, побачивши таке, накладе моментально. Ага: і вето і оте, про що ви подумали...
Але, знаєте, був в історії прецедент. Не в нашій, правда, а в британській. Але ми ж не гірші! А було ось так: якось у них ну зовсім розперезався король. Свавілля на свавіллі, про закони й думати забув, творив, що хотів, навіть, не маючи Конституційного суду. Так ось, знайшлися добрі люди, взяли вони короля під білі рученьки та вивезли його на один острівець на Темзі. Та й до пенька підвели. А там- папірець.
Ось дивись, ваша величносте,- сказали королю добрі люди. Отам чітко записано, що ти маєш право, й чого не маєш права робити. Також і наші права там розписані. Підписуй, то ми тебе додому відвеземо, бо вже спатки тобі, наша величність, пора. А не бажаєш підписувати- значить це буде вже не пень, а плаха. А підпише оцей документ наступний король. Король підписав, нема дурних. Так в Британії з’явилася (і виконувалася!) славнозвісна Велика Хартія Вольності.
Оце я собі й думаю. Усі ми, наче грамотні. Пеньків теж більш, ніж досить. Я навіть знаю, де... Так чи не пора вже й нам?...
