Отак!
      Приїхали!
              Лайна вже повні скрині –
культурної гидливості
                      до всього,
                            що своє.
І спасу вже нема
                 від пишної гордині,
яка із писків
           політичних
                      струменями б’є.
І годі вже збагнути, тут,
                 чи ти ще в Україні,
чи, може,
        вже поквапно йдеш
                      по славному Арбату…
Не думав,
      що під прапором
                 ще жовто-синім
аборигеном «некультурним»
                      можу стати,
бо не щебечу вправно
                 на чужинській мові,
у трипогибелі
           не гнуся
                 задля зиску, слави…
То як же віднайти
                 стежину вірної любови
у серці,
      в лоні матері яке,
                      чужим вже стало?..
 
Хто може зрозуміти…
Хто може зрозуміти
                 слово мудре,
де зло панує вперто так
                      у поняттях закону
і відстань до добра
                 здолати трудно,
бо на шляху –
           одні лиш прикрі перепони,
коли не ти,
           а інший,
                 в кого розвитку початки
і в зародку пригаслий,
                 як лавина,
                            інтелект,
тобою,
      як ослом, керує
                 й до порядку
тебе штурмує з вигуком:
                            «йдемо вперед!»
Куди ж ведеш ти нас,
                 незрячий проводире?
Невже із півночі
                 сходитиме в нас сонце,
із тих країв лісистих,
                      де війна є миром?..
І страшишся вже сам,
                      збагнувши,
                            що не сон це…