"Демократія є механізм, який гарантує, що нами керують не краще, ніж ми того заслуговуємо."
            Джордж Бернард Шоу
 
Розглядаються дві принципові, діаметрально протилежні стратегії того як боротися зі свавіллям, як суспільству повернути собі гідність (якщо вона була) в державі, що можна робити, коли переважна сила на стороні відвертої неправди?
 
По суті, і, так би мовити, емоційно праві ті, хто розписався у своєму радикальному неприйнятті нинішнього режиму. Як, втім, і коли шукають причини не в самому режимі, а в тому, що колись називалося народом, хоча називають його абсолютно неправильно і старомодно - люмпеном. Ні, олігархічно-чиновницький лад - не люмпенскій, не декласований. Та й підтримується він зовсім не декласованими пенсіонерами, бюджетниками, військовими, працівниками одержавлених підприємств. Як, втім, і головними бенефіціарами - колишньою радянською номенклатурною малиною, яка буйно розквітла на полі беззаконня і нестримної корупції.
 
Наше суспільство - не цілком міське. Воно, не зважаючи на масове, стрімке, але дуже запізніле переселення із сіл у міста, так і не знайшло міцних міських традицій, цивілізаційно належить якомусь проміжному стану, так як і самі наші міста - не зовсім міста в європейському культурному сенсі. Тобто зовні схоже, але з сільськими лавочками біля під'їзду. Звідси, зокрема, цілком селянська, сільська недовіра до чужого, ненависть до того, чого не знаєш, страх перед міською відкритістю і толерантністю. Ну і, звичайно, безпорадне тяжіння до нібито традицій, консервативного, а насправді міфологізованого минулого, відмова, жах перед будь-якими змінами, реформами. Та й взагалі патріархальна злиденність в більшій частині країни, яка (злиденність) змушує до останніх сил триматися за те, що є, в страху це останнє втратити.
 
Це основа нинішнього режиму, який відкуповується від жебрака- суспільства жалюгідними подачками, дозволяючи своєму безпосередньому оточенню, всієї мерзенної чиновницької сволоті жиріти на корупційних і злодійських дерибанах. І цей режим вже ніколи не піде сам, він може померти від ожиріння, або буде знищений громадським обуренням, форми якого можуть бути різні.
 
Послухаемо Джона Локка. Він казав (нагадаю, якщо раптом хтось забув), що повстання народу проти тиранічної влади, яка посягає на його природні права і свободу, є правомірним і навіть необхідним. Нинішній режим давно і невпинно зазіхає на природні права і свободи людини, принижує цю людину, навіть якщо він його відданий, але не далекоглядний прихильник; нинішній режим давно задумав перерости рамки авторитаризму і персоналізму і впевнено рухається в бік диктатури.
 
Однак є й ті, хто, вважаючи революцію неможливою, неправомірною, розгортаючою іржаві пружини терору, стверджує (на мій погляд, несправедливо), що "світова історія не знає іншого шляху становлення демократичних процедур та інститутів, окрім затвердження права приватної власності. Спочатку приватні власники з гарантією права передачі власності у спадщину, а потім нормальний парламент, нормальні партії, нормальний суд та інші демократичні інститути для відстоювання своїх інтересів".
 
Ні, світова історія знає не тільки еволюційні, але революційні зміни. Про які затвердження прав приватної власності можна говорити зараз, коли основний масив найбільших українських "незалежних" статків був отриманий за рахунок розграбування державного бюджету та державних же підприємств та надр? Це те ж саме, що закликати до буржуазної поміркованості злодійський сходняк або радити організувати ліберальну партію у ГУЛАГу. Це те ж саме, що перестерігати кривавого маніяка, який знає тільки одну правду - правду нахабної маніакальною сили. Виходити на вулиці з вимогою поважати "права приватної власності та визначення умов її передачі в спадщину" - це робити якраз те, що треба сьогодні правлячому режиму. Він тільки про це і мріє: щоб нелегітимні статки стали легітимними і щоб з ним розмовляли мовою ліберальних умовлянь. На жаль, при всій повазі до такого миролюбства, боюся, що ці вмовляння залишаться гласом волаючого в пустелі.
 
Так, у нашій країні поганий досвід революцій. І не стільки тому, що революція (принаймні, Лютнева) була не виправдана, а тому що народ занадто дикий і злісний. Потім була Жовтнева революція, у якої були свої резони, потім прийшла пора жорстокої громадянської війни, потім епоха ще більш жорстоких сталінських репресій і всього подальшого.
 
Але це зовсім не означає, що суспільство повинно і може нескінченно терпіти приниження та образи з боку влади, переконаної, що гвалтувати і обманювати наївний народ - це цілком легітимне заняття. Так, у нас немає поваги до права власності, але у нас взагалі немає ні до чого поваги, в тому числі до себе, в тому числі до закону і, перш за все, з боку влади. У нас немає і не було поваги до людини та її прав; право власності - одне з них, але є й інші. Наприклад, право на справедливий і швидкий суд. Так, право власності багатьом здається основним, хоча іншим в цей же час здається, що власність - це крадіжка. І в нашій ситуації до істини все-таки ближче останні, а не перші. Великі обсяги чиновно-олігархічних капіталів, що утворилися раптом за роки незалежності - звичайна крадіжка, хоча злодії і шахраї ніколи в цьому не зізнаються.
 
Чи означає це, що повстання, революція, легітимне суспільне насильство, спрямоване проти очевидної несправедливості - єдиний історичний шлях, що залишився Україні? Можливо, так. Хоча ніхто не забороняє ще сто років терпіти і чекати, коли неправедний режим розсиплеться сам від старості і немочі (хоча я думаю що стільки часу в України просто немає). Як ніхто й ніколи не гарантує, що нові-старі правила гри не обернуться черговою кривавою м'ясорубкою, в яку затягне і правих, і винуватих. Але в тому-то й справа, що хороших виходів в нас, здається, вже не залишилося, а поганих до чорта й більше.
 
І невеличке резюме в кінці моєї "сумної повісті". Коли я називаю нинішню владу "режимом", то насправді я роблю їй (владі) великий комплімент. Тому як реально, по суті нинішня влада є тільки лише логічний виплодок від нашої соціальної пасивності. Ніякі це не монстри, страшні чудовиська, кровожерливі розбійники.
Це абсолютно звичайні, знайомі нам з дитинства люди, наші знайомі, родичі, сусіди та ін., які тільки волею фатуму опинилися свого часу в потрібному місці. А далі, просто користуючись особистими якостями, не дуже обмеженими суспільною мораллю, вже "по трупах" (по головах) зайняли місце у нинішньому "політикумі".
Я впевнений, що вияви свідомі громадяни у відповідній формі свою незгоду з нинішньою "системою влади", і нинішній режим "здується" в п'ять секунд. От тільки як же "змусити" громадян повірити в себе?