...Книжечка "Червона Атлантида" видана в старих-добрих традиціях радянської книги. Абстрактний old scool малюночок на палітурці. Монохромний портрет авторки в костюмі з візерунком "під гуцульщину"
 
...Написаний літературною мовою з дещо штучними вкрапленнями галицизмів. Крім цього, текст має суттєву ваду - він позбавлений часу та простору. Замість просторових характеристик маємо мало чи не підліткові алегорії: Ріка, Заграниця, Столиця тощо.
 
...Оповідач загалом любить про це поміркувати. І навіть згадує про "дві верстви" з "високою шляхетністю душі". Одна це "так званий народ", друга - "представники правдивої еліти".
 
...В тексті регулярно виникає три жіночі імені - Неля, Жанна та Лариса. Оповідач стверджує, що вони різного віку та соціального статусу. Оповідач також повідомляє, що долю всіх трьох жінок вкривають нещастя - переважно смерті дітей, зради чоловіків і Помаранчева революція. Читач може хіба що повірити на слово.
Ірина Словінська, „Сало Ганни Герман”.
 
                                  
 

А Ганька – далеко не дура, факт. І близько – також не дура. Бо знає геть всі букви і вміє складати їх до купи в слова. І це заняття так їй сподобалося, що Ганька почала писати товсті і огидні, як зелена муха, романи про гуцулів, про життя і вобще.
Ото сідає за стіл, бере передніми лапками пляшечку шкільних чорнил, видира зубами корка; при цьому обов’язково трохи наляпа на себе (потім геть вся синя з відвертим подивом розглядає себе у дзеркалі). І ото трима видертого корка вищиреними зубами і акуратно так, тоненькою цівочкою (цівочка – це не те, про що ви подумали, шановні панове руськоязикі емігранти з берегів далекої угрофінської Оки) налива в маленький банячок від „провансальського” майонезу виробництва обухівського картонно-туалетно-паперового комбінату імені Лукича. І починає каліграфічним почерком вимальовувати в рядочок букви. Старанно так... При цьому Ганька, як будь-яка безгрішна (в силу незайманої святості отриманої нею посади при дворі гражданіна-цісаря) пульсуючи випромінює в видимій частині спектру прямо божественне натхнення - чисто тобі Матір Божа роботи євангеліста Луки. Втім, збоку це дещо схоже на релігійно-екзальтовану селянку на фоні китайського феєрверку. Але то таке.
І, значить, пише так зосереджено..., як Бухарін - Троцькому. Або Джавахарлал - Неру. Одного банячка якраз чітко хвата на маленький роман за зіпсуте помаранчами нікчемне життя регіонала. Або – регіоналки. Як карта ляже. Або наперсток...  
Збоку на банячку, де етикетка, Ганька манікюром за п’ятдесят баксів шкрябає позначки: ото буде перша глава, друга... А потім занурюється у фабулу, занурюється... Аж поки не булькне над головою. А як булькнуло, то вже не занурюється... „Атлантида? – вона утонула...”
...Сьогодні Ганька наманікюреними пазурами знову розчухала собі натхнення. І то не просто тобі аби яке натхнення, як у звичайного графомана з ДД; ні, то – справжнє письменницьке загострення лобних порожнин верхньої щелепи. То нестримний, як колесніковський „Хюндай”, потяг до якісної літературної творчості. Майже, як у Сервантеса. Чи Толстовухого.
Перед тим, як написати щось таке капітально-філософське, Ганька любить поміркувати. І хоча вона є типовим представником „правдивої еліти”, робить це, на відміну від основної кримінально-елітарної маси, безпосередньо головою. Якось навіть пробувала навчити цьому трюку – думати головою – свого шефа, але для того це було надто незвично. Він, правда, пару разів набичився, але окрім почервонілих, як у морського пацючка, очей – ніякого видимого результату.
А Ганька – інша справа. Коли її припирало до міркування, вона сідала біля вікна, наливала собі чого-небудь фруктового з легкою присутністю алкоголю, приміряла на себе відсторонено-елітарний вираз обличчя, і, пощипуючи  виноград з великої фруктової вази, думала за так званий народ, розчулено спостерігаючи, як народ порпається у неї на городі і шквариться на кухні.  
  Це так приємно – думати за народ...
А народ... ну, що тут можна сказати... він - класний! Народ мовчки собі лазить в шахти, аби витягнути звідти на поверхню у своїх легенях трохи вугілля, колупається зранку до вечора в землі, аби виростити щось їстівне, відганяючи від того їстивного палками шкідників, плавить нашу основну експортну позицію -  метал, виробляє нон-стоп електричний струм, оцей нестримний потік всіляких невидимих для слабкого зору елементарних частинок, які залюбки чешуть по дротам за кордон, де і розбігаються з кінцями у різні боки, як прусаки... і ще багато чого корисного для еліти робить народ, аби їй, цій еліті, було на чому робити свій маленький гендель. І еліта сповна віддячує народові: вона за нього думає. При чому в прямому і переносному сенсі.
    
...Зараз Ганька була на роздоріжжі: аж дві фабули, одна другої краще, делікатно стукали їй в тім’ячко, чемно чекаючи дозволу увійти в гулке від пустоти приміщення...
Перший сюжет – чистої води реалізм... Ніби-то у Львові черговий відморозок, власник нічного клубу з красномовною назвою – „Райончік”, побив купу народу. Серед них – своя ж вагітна жінка, а також дві дівчини, які заступилися за неї. Коли приїхали менти, то і їм дісталося по повній програмі:  „...троє співробітників патрульно-постової служби написали рапорт про те, що їм нанесено тілесні ушкодження, одному з них наклали шви на обличчя.”
    Ну, шви на писок, то таке. Буде той мент потім розповідати, як геройськи боронив владу від криміналізованої опозиції. Врешті, мужику писок шрамами не дуже то й зіпсуєш.
Але там ще одна панянка приїхала, і також будучи на службі. Себто, під охороною отого закону.  
„Приїхала жінка-слідчий, але Олег Бокало накинувся і на неї - бив її, ображав, плювався і порвав форму. У результаті співробітниця міліції дістала струс мозку.”
До речі, „жінці-слідчій” зі струсом мозку - 24 роки.
Фінал цієї історії прогнозований, як заборона ТV'І у заповіднім териконовім краю: пана Бокало відпустили під заставу. Ну, там якась „тьотя” написала  записку з сакрально-алегоричним текстом, позбавленим всіляких літературних тонкощів, щось на зразок: Ма-ма на-ми-ли-ла про-ку-ра-ту-рі ра-му...
Себто, ментів у нас таки можна злегка побуцкати, але це задоволення не кожному по-кишені – 76 тисяч гривень. Втім, якщо в складчину, то періодично таки можна влаштовувати народні гуляння...
Загалом, ця історія справила на Ганьку сильне враження. Чисто, як на представника „правдивої еліти”. Праведна ненависть до відмороженого мажора душила її, підвищуючи тиск в капілярах головного мозку. Втім, вона розуміла, що „мажор” - це є лише наслідок; тут треба боротися зі всією гнилою криміналізованою системою влади.
І що, витрачати на цю життєву прозу свій письменницький талант?.. Робити з Божого дару тривіальну яєчню?
Ні, ці прозаїчні ситуації – для отих... як їх... журналістів, не здатних на більше.
Ганька не для того видирала чорнильний корок зубами, аби пережовувати відомі всім речі.
Натхнення відривало її від повсякденних земних реалій. Ганьці хотілось максимально закрутити сюжет в ленту Мебіуса і писати загострено, емоційно; писати страшно, як Стефаник, як Достоєвський... Їй хотілося залишити по собі свою „Неточку...”
 
...Другий сюжет терпляче дочекався біля тім’ячка, поки замальовка львівського інциденту вивітрилася кінцево і чемно просунув свою голову в Ганькину: „Можна?..” - „На?.. на!.. на...” – відізвалося відлуння...              
  
Ганька розглянула його, прицінилася... – те, що треба.
Вона дістала своє письменницьке знаряддя і занурила золото фірмового пера у чорнильницю. Ручка заковтнула порцію рідини і виринула, вкрита дрібними чорнильними плямами. Ганька акуратно протерла перо і воно знову тьмяно заблищало, підкреслюючи соціальний статус митця.
Ганька задумливо завмерла, але через мить рішуче опустила золоте жало на папір.
Перо монотонно заюзало, і на папері став появлятися текст:    
 
„Жили-були в Столиці три круглі, як олімпійські нулі, Дури - Неллі, Жанка та Ларіса. Жити їм було херово. А все через отих клятих помаранчів...”
 
Текст ліпився до паперу, як жуйка до підошви.
Тиск і настрій у Ганьки врівноважилися і завмерли.
Пульс холоднокровно-ритмічний, як у удава.
Вона творила...