Дивна штука, от вже понад 21 рік Україна рухається в режимі Незалежності, а сформулювати куди, для чого та виробити хоч якусь більш менш зрозумілу ідеологію так і не спромоглась.
 
І нехай не лякає радянським звучанням термін «ідеологія», це лише - система поглядів, ідей, переконань та цінностей, що мають відображати інтереси, в даному випадку, членів розмаїтого українського суспільства, та формувати їх відношення до дійсності, один до одного, соціальних проблем та власне на самі суспільні відносини в державі.
 
Нажаль суспільство як у 1991 пильно поглянуло на очільників держави, за старою радянською звичкою, чекаючи, що саме «згори» будуть запропоновані оті цінності для шляху у світле майбутнє, так досі чогось і видивляється.
 
От тільки не врахований один нюанс, у незначної правлячої комсомольсько-партійної та кримінальної … «еліти», як вони люблять себе величати, є свої, окремі «цінності», які ніяк не пов’язані з українською громадою та її прагненнями.
 
Та й дійсно, ну звідки той час на розбудову системи цінностей, що ще й базуються на людській гідності, честі та християнських засадах, завше схильної до духовності української спільноти,  коли при переході до ринкових відносин, надзвичайно гостро стояло питання первинного накопичення капіталу та прихватизації власності?
 
То власне й маємо те що маємо … успіх якою завгодно «ціною», хто сильніший той правий,  «еліта» - цяця, народ – бидло, ну і як повний апоффеоз – «балалайка два струна, я хазяїн вся страна!»  
 
Ну біс з ним, з тим «акином» та його «елітою», а шо ж власне з народом?
Може в тій ідеології щось таки підправити, поки людей вщент не спаскудили?
 
От зовсім не проти вшанування пам’яті такої трагедії українського народу як голодомор, але погодьтесь – гордість, честь та гідність, виховують зовсім на інших прикладах …
 

Десь так приблизно у році 1577 в селі Кульчиці, поблизу Самбора на Львівщині у шляхетній православній родині народився малий Петро.
 
Кмітливий та енергійний хлопчак отримавши початкову освіту в Самбірській братській школі, пішов до славетної Острозької школи на Волині, де опанував курс із знаменитих «семи вільних наук» доби Ренесансу – граматики, риторики, діалектики, арифметики, геометрії, музики і астрономії.
 
Вочевидь школа крім набутих знань, ще й заклала підвалини патріотичного світогляду Петра. Бо попрацювавши після її закінчення домашнім вчителем, а також помічником київського судді Яна Аксака, він приблизно у році 1597 опиняється на Запорозькій Січі.
 
Власне тут остаточно і формується його особистість та талан до військового мистецтва, якому Петро навчався  у Самійла Кішки.
 
Вже  у 1606 році вперше під його головуванням відбувається морський похід на Варну, під час якого козаки здобули фортецю, що раніше вважалась неприступною, а султан наказав біля острова Тавані перегородити Дніпро залізним ланцюгом.  Наче це могло стримати козацьку вольницю.
 
Авторитет серед козацтва дозволяє Петру впровадити реформу січового війська, поділивши його на сотні та полки, впровадивши військове навчання та сувору дисципліну («сухий закон» під час походів та кара на смерть за його порушення).
 
Потім слідує ще низка очолюваних ним успішних походів, і в решті решт у 1615 напад 80 козацьких чайок на Константинополь, вщент спалені його гавані та розгром під Очаковом турецької флотилії, що була послана султаном навздогін козакам.
 
В липні 1616 Петра проголошують Гетьманом Війська Запорізького і в цьому ж місяці за його проводом, силами 4 тисяч козаків, взято неприступну турецьку фортецю Кафу (Феодосія), з 14-ти тисячним гарнізоном, осередок невільницького ринку в Криму.
 
Восени цього ж таки року новий похід до Туреччини під час якого взято та спалено Трапезунд та половина Стамбулу, й на додачу розгромлено турецький флот.
 
За свідченнями сучасників, козаки контролювали навігацію між Босфором і Дніпро-Бугським лиманом. Так італійський мандрівник П'єтро дела Валле вважав … «Турки не мають на Чорному морі жодного місця, яке б не взяли і не сплюндрували козаки. В усякому разі вони сьогодні на Чорному морі така значна сила, що, якщо докладуть більше енергії, будуть цілком його контролювати.»
 
Це вельми доречно звучить щодо отих вічних балачок про … «гордость русскіх мараков».
 
Потім у 1618 був похід на Москву, задля порятунку коронного війська Речі Посполитої на чолі з королевичем Владиславом, в ході якого 20-ти тисячне козацьке військо послідовно розгромило московські війська спочатку на чолі з Пожарським, потім під проводом Волконського, і в решті решт Бутурліна. Москва була взята в облогу.
 
Вінцем же військових звитяг Гетьмана стала перемога в Хотинській битві 1621, де очолюване ним  40-ка тисячне козацьке військо, спільно із польською армією, розгромило 300 тисячну турецьку армію, що загрожувала Європі.
Доречно зазначити, що передумовою участі козаків у війні проти турків, було підписання польською стороною наступних вимог висунутих Гетьманом:
- ліквідація посади очільника над козаками, котрого призначав польський уряд;
- визнання влади обраного на козацькій раді Гетьмана над всією Україною;
- відміна рішень сейму щодо обмеження прав козаків;
- надання населенню України свободи віросповідання.
 
Неабияка роль Гетьмана і в об’єднанні інтересів найбільш активних груп української спільноти – козаків, міщан та духовенства.  
 
Так у 1616 році Гетьман разом з усім військом Запорізьким вступає до Київського (Богоявленського) братства, що виступало проти колонізаційних зазіхань відносно України.
А в 1620 зустрівши ієрусалимського патріарха Феофана, що повертався з Москви, та доправивши його до Києва, переконав у доцільності  відновлення української православної ієрархії. Внаслідок чого патріарх звів ігумена Михайлівського монастиря Борецького в сан київського православного митрополита, а шістьох епіскопів на кафедри України та Білоруси. Новим ієрархам були повернуті православні церкви та монастирі.
 
Отакий слід залишив в історії України – Петро́ Кононович Конаше́вич-Сагайда́чний, єдиний Гетьман в історії України, який в своїх битвах жодного разу не зазнав поразки.
 
А скільки ж Особистостей на нашій землі ще було … !
 

То може дійсно, не варто витрачати шалені гроші на монументальні комплекси присвячені скорботі, обмежившись пам’ятними обелісками, а краще увіковічити звитягу наших пращурів в видовищних, яскравих, історичних кінострічках. Можливо тоді, коли наші діти та онуки будуть гратись в козаків, не виникне сумнівів якою мовою розмовляти, та не буде так гостро стояти питання, що ж робити, коли до влади прийшла якась кримінальна наволоч, ... та й навряд чи вона тоді прийде.
 
Тому … шануймося, бо ми того варті!