Політично стурбованих прошу заспокоїтися. Розповідь  зовсім не про те, як у Харкові на площі Конституції монумент “П”ятеро з ломбарду”  замінили “Дівчинкою на шару”. Не треба єхидненьких здогадок, що заголовок натякає на якусь подію 22 серпня замість анонсованого  23 серпня, пов”язану з паном Президентом . Не натякає! Чи Охорона Президентська... перестрахувалася, чи Гепа Харківський не побажав дискомфорту для невезучого Шефа – не було традиційного полотна, яке б ховало від людських очей витвір харківських митців (або скількись тон тротилового еквіваленту). Плани терористів хитромудро зруйнували зміною дати відкриття чергового "шарика на кубику". Президент при зібранні допущених до дійства  урочисто проголосив: “Нарікаю цей витвір “Нікою на шару”, - і Ніка без всяких старорежимних забобонів стала відкритою. А полювання на тхора у Харкові не було. Не було!
 
Вікопомне полювання сталося ще за царя Панька, коли була земля тонка, пальцем ткнеш – воду п”єш. Де сталося?  До гадалки не ходи – звичайно, не в Харкові, а в любій моєму серцю степовій Покровці. Ще селяни не забули голодовку 1947 року і земляків, з”їдених, що гріха таїти, українськими людожерами. Тихими вечорами, сидячи в хатах за наглухо закритими  ставнями і запертими на засув дверима, під блимання каганця розмовляли про підвали з розчленованими людськими тілами, про  людські пальчики в холодці та плоскі нігті у ковбасі. Щоб врятувати дітей від майбутніх голодовок, вдень їм читався лікбез  про те, що з весняних дарів природи можна голодній людині вживати – козелики, грицики, крокиш, сік кленів, пташині яйця... От, не треба підказувати всяку живність, яка гавкає, м”явкає, рохкає, мукає, мекає В українському екстримі вона до весни не доживає
Щоб вберегти дітей від людожерської згуби, дозволяли нам гратися тільки на подвір”ї або біля двору. Що не дитина – то неслух. Тому заборони приправлялися розповідями про страшного степового тхора, який їсть дітей, що відбилися від дому.

Чи можна людину, навіть, якщо вона ще дитина, тримати у вічному страсі? Таки ні. День, тиждень, місяць, ну, нехай рік, страх змушує чаїтися і завмирати. Та настає день, коли зранку говориш собі, що краще загинути в сутичці з Тхором, ніж плазувати все життя у бабиній дерезі біля двору. Отож, настав неминучий день дитячого повстання проти Тхора. З бузкового гілля були нарізані рівнесенькі патички, у порожнисте осердя верхівок ввігнані справжні залізні гвіздки, з протилежного кінця прив”язане нитками куряче стернове пір”я – це були наші бойові стріли. Крадькома з трусів були викрадені резинки – на тетиву для луків, зроблених з міцного гілля гледичії. Озброєний луками і стрілами загін виступив через город до балки і далі у Степ на бій з Тхором.
 
Суцільним золотим килимом вистилали кульбаби схили балки, зеленіли хліба. Падали з безхмарного неба під ноги жайворонки і, кульгаючи, відводили бойовий загін в сторону від своїх гніздечок. Пурхали між кульбабами різнобарвні метелики, змушуючи бійців на якийсь час забути про криваву мету походу. Серед цього замилування прекрасним і вічним зростають поети, піснярі, мрійники, тільки не завойовники.
 
Відважний загін йшов вперед і вперед - назустріч Тхору. Це лякливе створіння, яке повинно було хижо кинутися на нас, як тільки ми покинули охоронну зону бабиної господи, тремтіло в своїй норі, прислухаючись до наших переможних кроків. Воно так і не зважилося прийняти бій. Чи озвучити висновок, принесений з того походу? Хто ні разу не виходив на бій з Тхором, знайте – страшний тільки той, кого боїшся.
Було ще багато таємних походів у Степ – він став рідним краєм, Батьківщиною, доступною для споглядання і любові частиною вічного, всеосяжного Буття.
 
Любов до Степу і зневага до Тхора залишилися на все життя.