„5 тысяч гривен – это очень хорошая зарплата”.
Азаров.
Середня заробітна плата українців за квітень 2012 року складає 2 942 гривн...і
Середня зарплата шахтаря в Україні зі стажем роботи 5 років до вирахування податків - 6150 гривень...
* * *
У Хазарова був гарний настрій. Такий настрій буває у нього один раз на місяць – у день зарплати. Відстоявши своє у черзі до віконечка каси, Хазаров наклонився і просунув туди, скільки зміг, свого носа.
- Хазаров, - проскрипів він своє прізвище касиру.
Касир підняв погляд і впізнав знайомий блиск окулярів в золотій оправі.
- Розпишіться, - в тон йому пробурмотів касир і не надто привітно кинув у віконечко зарплатну відомість.
Хазаров, як хом’ячок, вчепився передніми лапками у папірець і, примруживши очі, довго вишукував своє прізвище. Знайшов. Задоволено посміхнувся і нашкрябав автограф у правій колонці, поруч з цифрою „5000”.
Так, саме стільки щомісяця отримував Хазаров – 5000 гривень...
Не одну, не дві, і навіть не три, а п’ять тисяч! Гривень!! Щомісяця!!!
Пан Хазаров відступив на крок від каси, послинив пальці і ще раз старанно перерахував гроші. Оглянувся, підійшов до масивного підвіконня; дістав носову хустинку, завернув у неї основну масу грошей і з сопінням почав запихати це все кудись собі за пояс. Дві ж заздалегідь відокремлені крупні купюри по п’ятдесят гривень він поклав собі до гаманця. При цьому у нього на душі з’явився невідомий раніше кримінальний присмак...
Зазвичай Хазаров, вишколений багаторічною сімейною дресурою під керівництвом пані Хазарової, відносив додому гроші всі до останньої копійки. Потім вже, як і належить справному сім’янину виробництва радянських часів, ходив за нею хвостом і канючив собі на цигарки, газети, нове доміно чи ще яку дрібну примху.
...Пані Хазарова вже давно не знала, що робити з тією купою грошей, що приносив додому пан Хазаров. Спочатку їй було просто приємно набивати грошима подушки і матраци, але, врешті-решт, і матраци не гумові. А він все носив і носив щомісяця нові пачки грошей...
Звісно, що запаси крупи, солі, сірників і цукру поступово зростали і, з часом, набули стратегічних розмірів. Ну, купили про запас ще по парі нових шкарпеток. Якось виникла ідея придбати новий телевізор, але зваживши всі за і проти, вирішили, що старенький „Електрон” ще здатен попрацювати пару років.
В тому місяці з меблів придбали нові м’ясорубку і хлібницю натурального пластику.
Перефарбували пензликами холодильник.
Начебто, все як у людей...
Зазвичай Хазаров з роботи повертався на метро. Він ішов до верхнього виходу метро „Хрещатик”, пірнав у нього і через деякий час виходив з підземелля на „Нивках”. А там – дві зупинки маршруткою по Щербакова, і він вдома, у своїй затишній двокімнатній „хрущовці”. Живи й радуйся!..
Але сьогодні біс спокуси таки десь знайшов щілину у панцирі пуританської моралі добропорядного сім’янина і таки капнув своєї отрути; Хазарову несподівано захотілося крапельку тієї різнобарвної і пустої, як конфеті, красівої жизні.
Хазаров пройшов не повертаючи голови у бік звичного скляного сферичного куполу, мутнувате віддзеркалення якого приховувало ескалаторну прірву. Відкладені сто гривень розпалили його уяву і тягли вниз, на Хрещатик; адже так приємно пройтися центральною вулицею Києва і відчути, що всі ці бутіки і магазини, забиті всілякими „Арманями”, „Тіссотами” і „Бентлями” в цей день, день получки, стали тобі абсолютно доступні.
Хазаров підійшов до вітрини-холодильника і неквапливо вивчив асортимент морозива. Вибрав собі дороге, за п’ять гривень; а що? – може собі дозволити.
Декілька разів спробував „в умі” підрахувати, скільки таких морозив він може купити за одну зарплату. І хоча кожного разу виходила якась інша цифра, Хазаров все одно був задоволений приблизною кількістю, оскільки розбіжність цифр не перевищила 175 штук.
Хазаров поставив портфеля на землю, затис його ногами і, шкрябаючи по фользі заскорузлим нігтем, став розгортати морозиво.
Врешті, розгорнув.
Уважно роздивився з усіх боків і обережно відкусив.
Закрив очі від задоволення... Коли ж він останній раз їв морозиво? Давно, давно...
Та й в центрі міста він останній раз був також досить давно; адже з пані Хазаровою вони переважно гуляли до метро Нивки і назад. В районі станції метро вони купували собі по маленькій шаурмі за десять гривень, запиваючи це кавою за чотири з пластикових стаканчиків. Не дешево, звісно, але раз на тиждень можна собі дозволити. Правда, потім всю дорогу додому пані Хазарова бурчала, що за ці самі гроші вона б зробила йому три такі шаурми, але то таке.
...А сьогодні він був сам, і в кишені у нього було сто гривень. Його психіка, висушена станом перманентної економії, жадала задоволень, які можна придбати за гроші. Хазарову хотілося тратити; дозволити собі оту незбагнену поведінку, яку він неодноразово бачив у кіно: людина сідає за столика і замовляє не питаючи вартість замовленого, або ж сідає в машину і вказує адресу, не торгуючись попередньо з таксистом.
Несподівано Хазаров пожалів, що викинув фольгу від морозива; йому захотілося, щоби всі бачили, яке дороге морозиво він може собі дозволити.
...Ойц! – під кінець таки капнув собі на штани. Акуратно опустив облизану з усіх боків паличку від морозива у смітник. Нахилився, послинив заляпану морозивом штанину – майже не видно... Можна продовжити прогулянку.
Несподівано захотілося їсти. Адже в цей час він, зазвичай, добирався додому, де на кухні його вже чекали пані Хазарова, борщ і макарони з жареним хеком.
Хазаров уперся голодним поглядом у якийсь літній ресторанчик на терасі.
Легкий антураж, виконаний з грубо оброблених дощок, не справляв враження чогось елітно-заморського.
Напевне, недорогий ресторан, якщо стільки народу там сидить, - подумав Хазаров. Адже середня зарплата по країні – під три тисячі, то ж він почував себе тут непристойно забезпеченою людиною. Можу собі дозволити! – сказав несподівано собі Хазаров і рішуче двинувся на терасу.
Знайшовши вільного столика він вмостився, традиційно зажавши портфеля межи ніг. Оглянувся. Напроти сиділа дівчина; перед нею були декілька блюд, які Хазаров так і не зміг ідентифікувати. У всякому випадку – точно не борщ, не макарони і не хек.
Через мить до Хазарова підійшов офіціант і поклав перед ним тонку папочку натуральної шкіри.
- Не треба, - повернув Хазаров меню офіціанту. – Мені оте саме.
З цими словами він показав пальцем на столик дівчини.
- Окей! – З деякою повагою відреагував офіціант.
Ця демонстративна реакція миттєво, як газировка, наповнила єство Хазарова відчуттям самоповаги. Закинувши ногу за ногу він розслаблено відкинувся в кріслі.
Потім поклав руку на парканоподібну огорожу ресторанчика і прийнявся розглядати народ, який гуляв зовні загородки. Він не міг собі признатися, але в дійсності ж йому хотілося, щоби народ розглядав його; як він отут, за цією загородкою, буде їсти таке незнайоме і ароматне, поки вони там гуляють зі своїм морозивом за п’ять гривень. А ще йому хотілося, щоби хтось зі знайомих пройшов поруч, щоби можна було так вальяжно зробити рукою – привіт!..
Прийшов офіціант, приніс замовлення.
- Каву коли подавати?
- Угу... – ще не вийшовши з образу насуплено відповів Хазаров.
Офіціант на секунду замислився, переварюючи відповідь, але це був дуже досвідчений офіціант. Він посміхнувся, кивнув головою і побажав приємного.
Хазаров провів його настороженим поглядом поверх окулярів. Йому не сподобалося питання про каву.
Ну, смачного! – сказав він сам собі, інтуїтивно вирішуючи, яке блюдо треба заколоти виделкою першим (адже нічого схожого на пєрвоє серед них не було).
...Це було дійсно смачно. Смачно і незвично. Коли несли каву, Хазаров був вже готовий викласти всі сто гривень, адже отримане задоволення дійсно було варте таких грошей. Він вже уявляв собі, як розпливеться в усмішці обличчя офіціанта, коли Хазаров кине на стіл дві п`ятидесятки і скаже: без здачі!
Разом з кавою офіціант приніс маленьку шкіряну папочку і поклав її на край столика.
Цікаво, що там? – подумав Хазаров, вальяжно сьорбаючи каву.
А в папочці був маленький папірець, який ще іноді називають чеком. І серед іншої інформації, в кінці, стояла загальна сума, набрана великими цифрами – 575, 45гр.
Хазарову стало зле. У нього потемніло в очах, і тільки на вугільно-чорному фоні диявольським блідо-голубим світилося оте 575, 45. Всюди, куди б він не повертав голови, Хазаров бачив ті цифри.
Підійшов офіціант. На лобі у нього засвітилося – 575, 45.
Задзвонив мобільний. Ватними руками дістав з кишені трубку і глянув на дисплей; там пекельними вогниками спалахнуло 575, 45. Хазаров відбив дзвінок від Диявола і сховав побілку.
Помалу серце попустило і в очах прояснилося.
Так, сходив пообідати, гори воно ясним вогнем... – подумав Хазаров, тремтячими руками дістаючи зі штанів свою дорогоцінну хустину. Він відрахував рівно 575 гривень і 45 копійок. Пульсуючий шум у вухах не дав йому можливості зацінити зміну інтонації в голосі офіціанта.
Курва, чого ти не заглянув у те сране меню? – зі злістю сам до себе подумав Хазаров. На ті 285 гривень, які він віддав за 140 грамів лосося „Теріякі”, вони вдома могли б цілий місяць кормитися лососем з „Фуршету”!.. Сплюнув нервово під ноги.
Хазаров вийшов за межі загородки, відійшов на десять кроків і обернувся. Він відчував себе пограбованим.
А ще він відчув появу нового відчуття – класової ненависті. Йому захотілося запустити камінюку в це сите і спокійне болото. Розбити вітрину, потрощити меблі; а ще краще – зібрати таких як і він, обкрадених долею держслужбовців, міліціонерів, шахтарів... втім, шахтарі заробляють ще досить непогано... так, зібрати держслужбовців, міліціонерів, прокурорських і піти палити маєтки отих жирних котів на Конча-Заспі!
Додому прийшов дуже пізно. Мовчки жбурнув портфеля і пішов спати.
А наступного дня Хазаров поїхав на дачу відкопувати свого партквитка...
