Був холодний, ясний квітневий день і годинник пробив сімнадцять. Увіткнувши підборіддя в груди, щоб врятуватися від злого вітру, Лук’янов квапливо шмигнув за масивні двері житлового будинку «Мєчта», але все таки встиг всмоктати за собою вихор зернистого  пилу
У вестибюлі витали запахи застоялої плісняви і старих половиків. Проти входу на стіні висів кольоровий плакат, занадто великий для приміщення. На плакаті було зображено зоровезне, без єдиної зморшки, обличчя більше метра завширшки: обличчя людини, на вигляд, років сорока п'яти, з густим темним, розділеним елегантним проділом, волоссям, грубе, але по чоловічому привабливе. Насправді років тому було чи не вдвоє більше, та про те було не прийнято згадувати публічно. Надія Нації! Лук’янов попрямував по сходах. До ліфта не варто було і підходити. Він навіть у кращі часи працював рідко, а тепер, у денний час, електрику взагалі відключали. Діяв режим економії - готувалися до Місячника сприяння урядовим ініціативам. Лук’янову належало подолати всього дванадцять маршів. Років йому було уже за п’ятдесят, над щиколоткою у нього була болюча варикозна виразка: він піднімався повільно і кілька раз зупинявся перепочити.
 
Виразку потрібно було лікувати, але в поліклініку йти було страшно – ногу могли недорого і ампутувати.
На кожному майданчику зі стіни на нього пильно вдивлялось те ж саме обличчя. Портрет був виконаний так, що, хоч би куди ти став, очі тебе не відпускали. ПОБАЧУ КОЖНОГО красномовно свідчив підпис під портретом. Усі намагання фотомайстра придати портрету виразу людяності і доброти завершились повною поразкою –погляд залишвся украй недобрим.
 
         У квартирі соковитий бадьорий голос говорив щось про всезростаючу стабільність, виробництво чавуну, площах посіву зернових, зачитував инші цифри. Голос йшов із вмурованого в праву стіну продовгуватого матового пано з нерозбивного пластику, схожого на каламутне дзеркало. Комунікатор – єдине, що дозволялось тримати удома. Все инше, комп’ютер та другу оргтехніку за постановою Міністерства, і під загрозою довічного ув’язнення необхідно було здати. Лук’янов натис кнопку регулятора гучності на пульті управління, голос ослабнув, але мова як і раніше звучала виразно. Цей телевізор (подарунок уряду кожній сім’ї) можна було лишень пригасити, повністю відключити - ніяк. Лук’янов підійшов до вікна; невисока, немічна людина, він здавався ще більш щуплим у просторому синьому форменому комбінезоні партійця ПОР – Партії Одного Регіону. Волосся у нього були зовсім світле, а шкіра блідого обличчя шолудивилась від кепського імпортного мила, тупих лез та холодної, з крану, води.
Світ зовні, за закритими вікнами, дихав холодом. Вітер закручував спіралями пил і шматки паперу: і хоча світило сонце, а небо було різко-блакитним, все в місті виглядало безбарвним – все крім розклеєних всюди плакатів. З кожного примітного кута дивилися в’їдливі очі широколицього. З будинку навпроти теж. ПОБАЧУ КОЖНОГО - підбадьорював підпис, а темні очі пильно вдивилиялися у вічі Лук’янову. Поруч, на невеликому щиті, теліпався на вітрі старий плакат з відірваним кутом, то ховаючи, то відкриваючи давно забуте обличчя та єдине словосполучення: …ДНАНА ОПО….
 
     Далеко між дахами ковзнув вертоліт, завис на мить, як гнойова муха, і по кривій понісся геть. Це міліцейський патруль заглядав людям у вікна. Але патрулі в рахунок не йшли. В рахунок йшла тільки міліція думок.
За спиною Лук’янова голос з телекрана все ще базікав про виплавки чавуну, про виконання і перевиконання чогось і чогось, а ще про втілення в життя чергових соціальних ініціатив уряду. Телекран працював на прийом і передачу. Він ловив кожне слово, якщо його вимовляли не дуже тихо; мало того: поки Лук’янов залишався в полі зору сенсора каламутної пластини, його було не тільки чути, але і видно. Звичайно, ніхто не знав, спостерігають за ним тої миті чи ні. Як часто, і за яким розкладом підключається до твого кабелю міліція думок, про те можна було тільки гадати. Не виключено. що стежили за кожним - і цілодобово. У всякому разі, підключитися могли коли завгодно. Доводилося жити - і ти живеш, за звичкою, яка перетворилася на інстинкт, - з усвідомленням того, що кожне твоє слово підслухують і кожен твій рух, поки не згасло світло, спостерігають.
 
     Лук’янов тримався до телекрану спиною. Так безпечніше: хоча - він знав - спина теж видає. У кілометрі від його вікна громаддям піднімалась  над усим містом біла будівля Міністерства Регіональної Правди - місце служби. Ось він, з відчутною огидою подумав Лук’янов, ось він, Єна Кієв, головне місто Зони впливу, другої за населенням провінції держави Азіопії. Полинув думкою в дитинство - спробував пригадати, чи завжди був таким Єна Кієв, чи завжди тягнулася вдалину ця плетениця облуплених пятиповерхівок, з залатаними картоном вікнами та вкритими брудним шифером дахами, дворики яких порослими  п'янкими стінками палісадників? Але - дарма, нічого згадати він не зміг: від спогадів дитинства не залишилося і сліду, крім кількох яскравих, позбавлених фону сцен, і від того ще більше непевних.
Міністерство Регіональної Правди - на новомові Мініправ - разюче відрізнялося від усього, що лежало навколо. Ця цклопічна пірамідальна будівля, сяючи темним склом і білим бетоном, здіймалася, уступ за уступом, на трьохсотметрову висоту. Зі свого вікна Лук’янов міг прочитати на білому фасаді написані елегантним шрифтом декілька партійних гасел:
 
          Багатопартійність – рудимент демократії
         демократія це криза
         свобода це підкорення
        підкорення це стабільність
        незалежність це союз
        сміливість це поміркованість
 
З чуток, Мініправди містило в собі три тисячі кабінетів над поверхнею землі і мало відповідну кореневу систему в надрах. Потрапити туди можна було тільки у офіційній справі, та й то подолавши цілий лабіринт колючого дроту, сталевих дверей і замаскованих кулеметних гнiзд. Навіть на вулицях, котрі підступали до зовнішнього кільця огороджень, патрулювали охоронці в чорній формі, бронежилетах і блискучих захисних шоломах. Вони більше нагадували горил, озброєних суглобистими резиновими дубцями.
 

Лук’янов різко повернувся. Він натяг на обличчя вираз спокійного оптимізму - найбільш доречний перед телекраном і пройшов в інший кінець кімнати, до крихітної кухоньки. Вдома ніякої їжі не було - крім скиби чорного хліба, яку треба було б краще поберегти до завтрашнього ранку.
 
     Взяв з полиці пляшку прозорої рідини з яскравою етикеткою «Водка Мєчта». Запах у горілки був різкий і противний, як у самогонки із маляси. Лук’янов налив майже повну чашку, зібрався з духом і проковтнув як ліки.
Обличчя в нього одразу почервоніло, а з очей заструмували сльози. Напій був схожий на азотну кислоту; мало того: після ковтка відчуття було таке, ніби тобі тицьнули під дих гумовою палицею. Але незабаром печія в шлунку стихла і світ став виглядати веселіше.  Він повернувся в кімнату і сів за столик зліва від телеекрану. З невідомої причини телекран в кімнаті був встановлений не так, як прийнято і ніша де стояв стіл і котра колись слугувала для полиці з книгами, не потпапляла в поле зору комунікатора. Сівши в ній глибше, Лук’янов виявився недосяжним для телекрана, вірніше невидимим.
 
    Це дещо незвичайне планування кімнати, можливо, і наштовхнула його на думку зайнятися тим, чим він, власне, мав намір зараз зайнятися.
А ще до того, його підштовхнув записник з палітуркою під мармур. Книга була дуже гарною. Гладенький кремовий папір трохи пожовтілий від старості - такого паперу не випускали вже багато років. Він помітив її на вітрині лахмітника у центрі (де саме, він вже забув) і загорівся бажанням купити. Щвидко озирнувся по сторонах, пірнув у крамницю і купив книгу. Він злодійкувато приніс її додому в портфелі. Навіть порожня, вона компрометувала законопослушного партійця.
Мав намір - почати щоденник. Це не було протизаконним вчинком (протизаконного взагалі нічого не було, оскільки не існувало більше самих законів), але якщо щоденник виявлять, Лук’янова чекало довічне ув’язнення, або, в кращому випадку, двадцять п'ять років каторжних робіт.
     Дістав із шухляди стола пакунок, в якому, щоби запобігти висиханню, була дбайливо загорнута в поліетиленову плівку раритетна кулькова ручка, розмотав обгортку, дістав звідтіля ручку, заніс її над записником і забарився... У нього схопило живіт. Торкнутися пером паперу - безповоротний крок. Та все-таки пересилив себе  і дрібними кострубатими літерами вивів:
      
         4 апреля 2048 года
 
І відкинувся. Ним опанувало відчуття повної безпорадності.
А для кого, раптом перейнявся він, пишеться цей щоденник? Для майбутнього, для тих, хто ще не народився. І вперше йому стало видно весь масштаб його витівки. З майбутнім як спілкуватися? Це по самій суті неможливо. Або завтра буде схоже на сьогодні і тоді його ніхто не стане  слухати, або воно буде іншим, і всі оті біди Лук’янова йому нічого не скажуть.
З телекрана вдарила бравурна, просякнута оптимізмом, музика. Цікаво: він не тільки втратив здатність висловлювати свої думки, але навіть забув, що йому хотілося сказати. Скільки тижнів він готувався до цієї хвилини, і йому навіть в голову не прийшло, що потрібна тут не одна хоробрість. Тільки записати - чого простіше? Перенести на папір нескінченний тривожний монолог, який звучить у нього в голові роки і роки. І ось навіть цей монолог вичерпався. Лук’янов сидів, безглуздо втупившись у папір. Затим заніс над сторінкою руку і вивів:
 
ЧТО ДЕЛАТЬ? А дійсно – що?!
 
Він машинально хлюпнув у чашку ще трохи пекучої Мєчти і залпом її вихилив,  навіть не відчувши при цьому звичних наслідків її згубної дії.
Секунди спливали. Тільки білизнА паперу, та свербіж над щиколоткою, та обридлива музика, та легкий хміль в голові - от і все, що сприймали зараз його відчуття.
Зненацька, як прозріння, в запаленому мозку сяйнула одна-єдина думка. Пізно! Вже запізно! Своє сьогодня він вибрав більш ніж чверть століття тому, тож зараз доводиться лише збирати гіркі плоди посіяного.  Швидко, з дитинства забутою мовою, каліграфічним почерком вивів:
 
                   НАДТО ПІЗНО!!!
 
Повільно затим піднявся, запхав книжку за пасок, попрямував на кухню і там увімкнув газову плиту. Стоячи спиною до комунікатора, потримав книжечку над полум’ям, дочекався доки  вона займеться, а потім кинув її до порожньої каструлі. Папір горів погано.