„Це диво!..”
Pavlotex
* * *
Портков-Посконний в бога вірив. От якщо його запитати:
- Нікодим! – це його так звали, – ти в бога віриш, чи як?
То він відповість:
- Ну, оно, конечно. Но і нє совсєм, что б так уж. Хотя... А так, то конечно. Пасха там... яйца зельонкой покрасить... Аль єщьо какую красоту...
Раз на рік Нікодім носив свої фарбовані яйця до „храму”, як вони називали одноповерхову будівлю сільської бібліотеки, узурповану московським патріархатом. Верхівку пірамідального чотирискатного даху цього „храму” прикрашала вита тюрбаноподібна „луковка” з хрестом.
Портков-Посконний в бога вірив... У всякому випадку він точно знав, що бог – за Росію. Тут – без базара. На кухні у нього навіть висів плакат дев’яностих років Стерлігова-старшого, на якому той коротко і дохідливо зафіксував два незаперечних факта: „Мы – русские!” і „С нами – Бог!”. І якщо перший пункт ще викликав деякий скепсис, то вже з другим - не посперечаєшся. Ну, з ким, дійсно, може бути бог, як не з Росією? Бо там же вся духовність світу розкладена по полицям і розфасована по кульочкам.
А ще Портков-Посконний знав, що Фьодорич – тоже за Росію.
Це значить, думав собі Нікодим, шо бог з Фьодоричем заодно. А це вже реальна сила. Сам то бог також міг намутити конкретно – он, навіть галіму воду на бухло якось перегнав. Але ж то тільки раз, так й то давно... А Фьодорич – той мутив конкретно і кожний день.
Правда, за богом, начебто, водиться така фішка, що як вже „зіграєш в ящик”, то він там, в загробній жизні – самий главний. І вже бог сам, без Фьодорича, вирішує, кому - бацилу і вихідний, кому – пістон і наряд по кухні. Але ж от з тих, хто всю цю бодягу про загробну жизнь тут травить, хто там був?.. От конкретно – хто там був і вернувся назад? Реально Нікодим таких пацанів не знав.
А Фьодорич – мужик реальний. Втикаєш ящик, і він - тут, як тут. Про поліпшення, про покращення, про докторську за два-двадцять і п`ятьорку до пенсії...
Нє, Фьодорич таки кручє...
...Агафон - той в бога не вірив.
Він не міг вірити в бога, особливо в того, намальованого і заточеного в кіот, бо знав всю цю церковну кухню від солонки до останнього горщика, в якому булькало давно протухле вариво для його прихожан.
Агафон не вірив в бога, бо він був московитським попом. А це значить, що він СЛУЖИВ богу. А ще Агафон на богові рубив бабло.
Бог для нього був таким самим товаром, як оті китайські фени і плойки, що їх впарюють довірливим провінційним дівчатам пронирливі і всюдисучі представники канадської торгової компанії.
І коли по ящику передали, що у затопленому Кримську його клерикально-цехові брати, сірєчь – попи московитського розливу не відспівували своїх утоплих земляків без бабла, його очі мимоволі прийняли сталевий філософсько-бухгалтерський відтінок, а рука змією поповзла до калькулятора...
Не було дня, щоби Агафон щиросердно не похерив хоч парочку божих заповідей. Ясен пень, що він при цьому хрестився і в своє виправдання бурмотів якусь замусолену від багаторазового використання мантру, але – чисто рефлекторно.
Чи вірила хоч у щось цинічна душа Агафона?
Так. Він вірив у Гундяєва. Гундяєв для нього був реальністю і сакрально-недосяжною мрією одночасно – два в одному. Вірив у гундяєвську дачу у Краснодарському краї, вірив у великий чорний джип „Крайслер”, зроблений проклятими американцями і вірив у золотий швейцарський годинник. Це була його свята трійця. У це Агафон вірив щиро і трепетно, як і належить справжньому ортодоксальному матеріалісту.
Будучи класичним зразком стану тамо-гуна, себто, гармонійно поєднуючи в собі обмеженість, лінь і безрезультатну мрійливість, Агафон періодично впадав в сомнамбулічний транс, в якому він, а не Гундяєв, володів цими розкішними символами влади. Як будь-яка слабовольна істота, Агафон щиро вважав, що подібні фетиші можуть зробити його сильнішим.
В своїх солодких уявах він виходив з „матушкою” „на крильцо” геленджикської дачі; „матушка” „з должним почтєнієм” в голосі цікавилася, чи не запізнюється, часом, Агафон, адже на сусідній дачі його чекає на обід ВВП; ну, там – солянка, пельмені домашні (хазяйка сама ліпила), салат з крабових паличок... А потім Агафон з Путіним беруть по парі пиваса, чіпси і йдуть до кабінета вирішувати державні проблеми. Круто.
Портков-Посконний не любив це село. По-перше, все село, от всі, як один, розмовляли проміж себе українською мовою. Нікодим бачив у цьому демонстративну неповагу як до „братнього” російського народу, так і до нього особисто. Відповідати також українською? – таке йому, як тому ж Шустеру чи Колісніченкові, і в голову не приходило.
Колись несповідимі путі (армія... одруження...) завели його сюди з Центральної Росії і зробили останнім парторгом місцевого радгоспу. Певна справа, що він не планував тут затримуватися надовго. Його цікавила партійна кар’єра – райком, обком... Але на цьому приємному шляху на нього чекала неприємна несподіванка – „перестройка”... А біда, як відомо, одна не ходить. За „перестройкою” прийшов повний капець – Незалежність...
Нікодим довго не міг цього утямити. Яка така незалежність? Від кого, від Росії?.. Слово це – незалежність – він, як і личить добропорядному комуноімперському холопу, генетично позбавленому душевних рецепторів для відчуття смаку свободи, вимовляв з відвертим презирством – „нєзальожность”, і ще добавляв: „Ета ваша...” Звісно, наша – не його ж...
Спочатку він істерично пояснював всім: ще пару років, і без російських нафти, газу, лісу, атомних криголамів, супутників і традиційної „братской опєкі” Україна ось-ось загнеться. На це місцеві знизали плечима і традиційно питали: так чого ж не їдеш до себе додому, як тобі тут так погано? Звісно, Нікодим на це впадав в русьмірську патетику і доказував, що він і є у себе вдома, „на святой Русі”, а от вони всі мусять чесати в Польщу чи ще куди. Писок йому на це не били; так, дивилися з жалем, як на хворого.
Але якось, коли вже пройшло років п’ять як відспівали совдепію, Нікодим таки зібрався і поїхав до себе на малую родіну, на Вологодщину. Через тиждень він повернувся. Ще тиждень його не було видно і чути – він пив.
Побачене настільки вразило його, що загнало в глухий депресивний стан. Про переїзд до Росії він більше не згадував. Так само перестав пророчити Україні скорий кінець...
Коли Нікодим протверезів, то зрозумів, що єдине, чого він хоче, це повернення совка у повному форматі. І достатньо було Фьодоричу якось по ящику заїкнутися за можливість надання руському язику особливого статусу, щоби Нікодим відчув до нього повну довіру і сердешне тепло. Він уважно вислухав Фьодорича, тицьнув в його сторону виделкою і сказав:
- А етот мордатий тіп – елемент соціально блізкій. Надо би єму всємєрно помогать.
І вступив в партію регіонів.
Його, як пацана з правильним партійним досвідом, відразу призначили керувати партійною ячейкою. До речі, принципової різниці між комсою і регіонами він не побачив...
З цього моменту всі його сподівання на краще, себто – на реінкарнацію есесесера зі столицею у Москві („ну какая століца із Кієва?..”), були сфокусовані на персоні Фьодорича.
Можна навіть сказати, що Нікодим на нього, практично, молився.
Агафон бачив у близькій до фіолетової частини спектру питання мови, віри і будь-яку культурологічну чи морально-етичну абстракцію. Все, що на даний момент він не міг конвертувати в реальні матеріальні блага, вважалося цінностями досить умовними, або - темою для розводки лохів. Себе ж він лохом не вважав.
Влада і гроші – все, що його реально цікавило.
Будучи громадянином України, він гордився Росією і генетично ненавидів Європу. Втім, це не заважало йому їздити на відпочинок у Хорватію чи Туреччину і повністю ігнорувати в цьому плані Росію.
До речі, гордість Росією у нього була дуже специфічна. Він поважав її віковічну жорстокість. Відповідно, улюбленими історичними персонажами у нього були всі садо-мазохістські тіпочки Московитії – від Невського до Петра-І з усіма відповідними зупинками: Калита, Малюта, Грозний...
Окрім того це узгоджувало в його психіці необхідність поєднання служби божої зі службою мирською, державною...
Портков-Посконний колись непогано малював. Ну, як непогано... Так, плакатний монументалізм а ля Дейнека. У школі міг двома, трьома штрихами досить точно наваяти у шкільній газеті Леніна, за що мав деякі послаблення режиму зі сторони вчителів. Напевне, вже тоді він відчув, що ідеологічна правильність має своєрідну властивість: при необхідності згладжувати адміністративно-кримінальні проблеми...
Цей талант до пропагандистської графіки Нікодим і передав своєму молодшому вприску. Той також, де міг, шкрябав абриси тварей і людин.
Особливо часто він малював Фьодорича. Як і у Порткова-старшого, це був для нього, тіпа – „Лєнін наших днєй”, або – „Чисто гєрой нашего врємєні”.
Але якщо у старшого Порткова в голові іноді вибрикували ідеологічні імпринтингові коники зі своїми заповідями правовірного комуніста, то у малого будь-які принципи були геть відсутні. Усвідомлювати себе і навколишній світ він почав лише при Фьодоричу, а тому відразу закріпив прямий і позитивний взаємозв’язок між обладанням двома несудимостями і володінням Мжигір`я. Себто, питання мети і засобів у цьому житті перед ним не стояло.
Агафон іноді заходив до Нікодима. Попередньо він опускав в безодню своєї кишені пляшку „Хортиці”, яка надійно маскувалася зверху рясою, сідав у свого жигуля і, підіймаючи пилюку, їхав до свого партійного шефа, Нікодима. Так, Агафон був членом.
Никодим виставляв традиційну закусь. Іноді приходив ще один партійний ренегат і партзбори починалися. Агафон в’яло матюкав Київський Патріархат, грекокатоликів, римокатоликів, протестантів, мусульман і юдеїв. Портков-Посконний активно матюкав „нєзальожность”. Від багаторазового повтору програма була обкатана і протікала, як по маслу.
Стопарь... „ну, за Русь!”... хруст французькой булки... хруст огірка... „ета, б...дь, незальожность!”... стопарь... і так до дна, до останньої краплі.
Портков-малий побачив біля хати, в тіньочку під грушею, знайомі жигулі. Значить – бухають, подумав пацан. А це значить, що треба зайти, може що й обломиться.
Йму таки обломилося...
Партячейка вже добряче наквасилася і появу в дверях малого зустріли з характерною осоловілою енергійністю. Агафон налив шкалика і, плямкаючи губами, підізвав того:
- Пацан! Мужик! Іді сюда. Давай, пацан, за Русь, за родіну нашу! За берьозкі, мать іх так!
Пацан втягнув голову в плечі і покосився на Порткова-старшого, але в його випуклих очах вже м’яко світилася слюдяниста вічність – як у рибки в акваріумі. Він щось мовчки прошамкав перекошеним ротом і кивнув головою. Точніше, його голова просто безсило впала на груди, і Никодим справно захропів.
Пацан сприйняв це, як одобрямс, і вже більш сміливо протягнув руку до шкалика.
Ну, далі всі знають: опалена горлянка, вибалушені очі, стакан розсолу залпом. А також – життєрадісний сміх дорослих ідіотів.
Через півхвилини малого вже плавно носило на хвилях алкогольного отруєння. Агафон дав йому настромленого на виделку великого квашеного огірка, потім дав легкого підсрачника і виставив за двері. Парт`ячейка повернулася до питань великої політики.
Малий вийшов на двір. Він тинявся зі своїм огірком, як з морозивом на паличці. Несподівано йому захотілося по дрібній нужді, і ватні ноги на автопілоті поволокли його до аскетичної дощатої пагоди, призначеної для таких випадків. Двері пагоди вже з півроку перекошено висіли на одній петлі, але це нікого особливо не переймало.
Неквапливо виливаючи з себе все зайве, малий задумливо догризав свого огірка. Його погляд вперся в задню стінку приміщення, замурзану темно-зеленою фарбою.
В очах почали блимати різнокольорові абстрактні плями, але вже через мить ці плями склалися в конкретний пазл і на темно-зеленому фоні малий чітко побачив у своїй уяві знайомий абрис Фьодорича. Малий облизав виделку, подивився уважно на її зубці...
Натхнення наповнило його напівп’яну душу. Він шкрябав стінку туалета своєю виделкою, поки не добився жаданого результату. Потім відступив на пару кроків і помилувався зображенням. На думку спало: жаль, що Фьодорич не бачить – йому б точно сподобалося...
* * *
Газета «Московитская правда»,
из раздела - Чудеса Господни.
В доме Порткова-Посконного, верного прихожанина Московского патриархата, в одном из подсобных помещений на стене чудесным образом проявился светлый лик Фьодорыча. Появление даного чуда повсеместно сопровждалось дивным благовонием и активным мироточением.
Это Господь даёт нам такие знаки Своего благодатного присутствия в доме сего смиренного «регионала»!
Настоятель местного храма «Всех выносимых святых», отец Агафоний, освятил сей портрет, и теперь, заключенный в благородный киот, он, в качестве иконы, выставлен для всеобщего поклонения. Осеняя себя крёстным знамением, прикасаясь устами к светлому лику Фьодорыча, прихожане испытывают необычайний душевный трепет; многие исцеляются от неизлечимых хворей.
Отец Агафоний говорит, что чудо мироточения происходит вследствие истинной веры во Фьодорыча донецкага народа.
Аллилуйя!"
