Наче звичайний день.
 
О восьмій - з’їзд. П’ятірка.  Десятка. Шістдесятка.
 
10.00. Пік-пік-пік.  Рада.  Літвін. Ще не вмерла…
 
Заява Яценюка:
- Банда! У вас що картки для голосування, що банківські. В залі – ледь 150, зареєструвались 250. Ганьба! Ми прийдемо 29 жовтня, коли вас тут не буде.
 
Мартинюк:
- Ставлю на голосування питання про довіру.
Пік-пік-пік.
- Володимир Михайлович, поздоровляю! Ви отримали довіру.
 
Далі -  40 законопроектів.  Поправки. Як завжди. Кармазін,  Партія Захисників… Закон 174, поправка 23-п2. Чи щось таке. Ставлю на голосування. За – 4. Закон про мову. Не маєте право! Ганьба! Мартинюк - водою в Ляшко. Пік-пік-пік…
Що там ще? Відеокамери -  мільярд.  Встановлять брати-росіяни. Кармазін про тисячолітні запаси газогідратів – одна хвилина. Закінчуйте. Пік-пік-пік.
  
Щось відбувається біля ВР. Телефонує один із знайомих по ДД. Лише два слова – "Я тут!"
Добре – під’їду, лише почитаю, що пишуть.
 
А на ДД – свято! Порнуха та злоба від експерта, чергова ненависницька псевдонаука про недонацію від іншого. Є й п’ятірки…
 
Їду. А що це сталось в місті? Чогось не вистачає. А! Нема Натахи. Жодної. Замість неї  з четвіркою людей в чорному – тимчасове – «Нові люди» - на біло-синьому фоні. Під Андрюху нові бігморди малюють. Гидко. Дуже сумніваюсь, що серце на мить зупиниться, як воно зупинялось у багатьох під час Євро, коли черговий футбольний геній підставить макитру під  м’ячика і він залетить у сітку представників Євросоціалізму.
 
Аналогічним чином у мене було відбито прихильність  до  одного із сортів пива.  Майже рік купував раз-два на тиждень півлітру в одному місці. Майже подружився з бабулькою-реалізаторкою. Одного разу вона каже, читаючи якусь газету:
 
-Как я ненавиджу этих бандеровцев.  Поубивала бы.  Вот в Советском Союзе у меня было все…  А сейчас, сволочи… Сталина на них нет…
 
Спробував заперечити:
-Вам и Вашим родителям, наверное,  повезло.  А как тем миллионам, которых  угробил Сталин в лагерях? 33-й год,  ГУЛАГ,  война,  после войны…
 
-Правильно сделал. Я бы этих хохлов…
 
З тієї пори я не п’ю того пива. Не лізе.
 
О пів на першу біля ВР вже майже нікого. Згортають прапори. Рушаю по Шовковичній поруч з готелем «Київ».  Йдуть депутати в уніформі – світлі штіблєти, світлі штані,  світлі сорочки без рукавів. Однакові пики, бздять парфумами.
 
Біля Укрдому. Півсотні протестантів. Без коментарів.
 
Біля метро. Боковим зором бачу якусь червону пляму.  Це дівчина-модель, струнка й засмагла. Червоні спідниця, сорочка, пілотка, червоний намет КПУ:
-Добрый день!  Возьмите, пожалуйста!
-Це що?
-Предбыворная программа Компартии Украины.
-А Ви що – її член?
-Нет, но я поддерживаю.
 
Що я мав сказати? Стандартне. Про золоті годинники та золоту пряжку з діамантами на штанях Симоненка за десятки тисяч доларів, про маєтки, про Голодомор…
 
У відповідь – баранячі очі довгоногої істоти (пробач, баранчик).  Типа - Про что ты,  дядя?
 
30 липня. Запам’ятаємо цей день.
 
Хтось скаже – депресняк. Трохи є.
Але.
 
Майже тиждень був замучений стрибками тиску, аритмією, майже запамороченнями, міряв тиск, жер пігулки.  Нічого не допомагало.
  
Але. Знайшовся той, хто сказав:
 
- Тобі погано? Почитай книжку  під назвою "Ночевала тучка...".
 
-Та я, здається, читав.  Років 20-25 тому. Але щось нічого не пам'ятаю.
 
- Почитай ще…
 
Почитав. Мої муки здалися нічим у порівнянні з тим, що може бути. Всі болячки пішли.
 
Хтось скаже – депресняк. Шмарклі. Трохи є.
 
Але.
 
Сьогодні в метро.  Праворуч від мене інша дівчина читає електронну книжку. Мимоволі підглядаю.
 
"Мы молчали, но если бы кто-то из нас вдруг закричал, завыл, как воет оцепленный флажками волк, то завыли бы и закричали все."...
 
Приставкин. "Ночевала тучка золотая…"