Я люблю свою роботу. Все ж слюсар-ремонтник, та ще й п’ятого розряду – дійсно потрібна суспільству професія. Так, я люблю свою роботу...
Правда, не останню роль відігравала й фінансова сторона.
Звісно, я не міг дозволити собі яхту, як у Абрамовича, але невеличку віллу з басейном у Білогородці таки збудував. П’ять довгих років мені прийшлося збирати кошти... П’ять років ми відмовляли собі в таких дрібничках, як Марбелья чи Ібіса, і всю відпустку, всі 45 днів, тинялися Туреччиною та Єгиптом, економлячи кожну тисячу євро.
Тепер це вже в минулому, і режим тотальної економії закінчився. Врешті, я зміг поміняти свого старенького п’ятирічного „Пасата” на пристойну машину.
Я давно мріяв про це чудо вітчизняного автопрому – „Таврія-911- Регіонал -Турбо”. І ось тепер, кладучи долоні на відтінку слонової кістки шкіряне кермо цього спортивного боліда я розумію, наскільки, в дійсності, невиразно виглядає штампований пластиковий інтер’єр „Пасата” поруч з дійсно елегантною машиною.
„Таврія-911”... Інтарсія кореневищем дуба і тонка розшивка білим золотом, шкіра і керамічна емаль ручної роботи, потужність унікального двигуна і надсучасна електроніка робила це авто мрією будь-якого притомного шейха. Мрією, практично, не здійсненною, оскільки левова частка цих авто ручної зборки йшла на внутрішній ринок і розподілялася по талонам між передовиками капіталістичного виробництва – штукатурами і механізаторами, доярками і шпалоукладчиками, двірниками і чесними дільничними міліціянтами... І це був видимий результат реалізації програми „Покращення – завтра”. І ось воно таки настало, це „завтра”...
Звісно, так було не завжди, але коли „Партія Регіонів” навела правовий порядок в країні, економіка задихала на повні груди. Якраз тоді на шахті „ім. Засядько” знайшли перший голубий алмаз розміром з грецький горіх... Нововідкриті шельфові родовища відразу почали давати стільки нафти і газу, що обвалили світові ціни у вісім разів. Економіка ОАЕ ще якось трималася, а от Росії – не витримала...
Дрібні офісні працівники „Хліб-експорту” якось після получки скинулися і сміху ради купили „Газпром”; правда, потім не знали, що з ним робити.
Так, багато чого змінилося за останні п’ять років...
...Я прокинувся в гарному настрої; адже знову на роботу, до рідної прохідної...
Традиційна ранішня кава з шарлоткою на веранді під заспокійливий шелест листя.
Бортовий комп’ютер „Таврії” впізнав мене і привітно відчинив двері. Я сів у крісло водія. Паски безпеки м’яко охопили тіло і завмерли.
- Доброго ранку! – приємним голосом привітався зі мною комп’ютер спорткара.
- Доброго!.. – відповів я, знову відчувши на губах приємний післясмак кави.
- Куди їдемо?
- На роботу.
- Ок. Самі поведете?
- Давай, поки що, ти, а я пошту перегляну.
На бортовому моніторі повідкривалися поштові ящики.
„Таврія” акуратно вирулила з гаража, від`їхала пару сотень метрів на електротязі і завела основний двигун. Все ж гібрид – дійсно зручна річ.
Я досить швидко переглянув пошту.
- Постав послухати щось спокійне.
- Лару?..
- Давай.
Зазвучало адажіо Альбіноні у виконанні Фабіан.
Я закрив очі і відкинувся в кріслі. Акустика „Bang & Olufsen” передавала найтонші відтінки модуляцій багатого голосу співачки.
Пролунав фінальний акорд і в салоні настала тиша.
Я відкрив очі і глянув на спідометр. Стрілка завмерла біля 120 км на годину. Ми неквапливо пленталися на хвості у якогось „BMW-Х-5”.
- Слухай, а чого ми так повземо?
- Вибачте... Не хотів вам заважати – ви слухали музику. Адже ви знаєте ці турбіни...
- Ок. Я візьму кермо.
- Як бажаєте. Після роботи, як завжди, в спа-салон?
- Звісно.
Автобан був досить вільний і я дозволив собі трохи кайфу від ранішнього драйву.
Я надавив на гашетку; „Таврія-911” перейшла в режим турбо і секунд через 10 „BMW” зник з панорами дзеркала заднього обзору.
Через пару хвилин на горизонті появилася громада нового гіпермаркета „Бабусин двір”. Я ще пам’ятаю цих бабусь в лице; при старому режимі вони сиділи біля пильного шляху і торгували петрушкою, картоплею і помідорами. Але варто було „регіоналам” припинити побори зі сторони міліції і бандитів, як у бабусь появилися оборотні кошти, достатні для будівництва двоповерхового гіпермаркету. І це все також результат програми „Покращення – завтра!”.
І ось останній підйом, і переді мною - велична панорама Києва. Я збавив швидкість до 180 і неквапливо перетнув міську смугу.
Колись, ще за корумпованих часів, на в`їзді до Києва нас зустрічали похмурі постаті ДАІшників. Не маючи Бога в серці, необмежені в своїх діях ніякими гальмівними механізмами, з налитими кров`ю очима і явними ознаками дегенеративності на вічно роздратованих обличчях, ті „паслися” при дорозі, вихоплюючи зі стада автомобілістів поодинокі жертви. Подібно гієнам, як правило удвох, вони накидалися і тягнули нещасного в свою барлогу з мигалками, вигризаючи „з м’ясом” у ще теплої жертви гаманець...
Вже давно немає ДАІ, як немає будь-яких поборів.
А на в`їзді до Києва нас з бігборда зустрічає добре знайома і трохи втомлена усмішка того, кому ми мусимо бути вдячними за „покращення вже сьогодні”.
І дивлячись у ці по-ленінськи прижмурені очі, ти розумієш, що саме про такий погляд колись поетом було сказано: „Нет, у него не лживий взгляд, его глаза не лгут, они правдиво говорять...”
Так, це про нього, про Віктора Федоровича...
Він дивиться на нас з бігборду, він чує кожного, він дбає за кожного.
Він веде нас в майбутнє.
У своє світле майбутнє...
