Початок тут   http://durdom.in.ua/ru/main/article/article_id/15030.phtml
 

     …потрібно було все починати заново
     Щільно зачиняю двері хліва. Знову закриваю лядою лаз для курей, обходжу  кругом хліва в пошуках можливих шляхів для відступу. Чисто! Виходу з пастки не було. Далі зайнявся підготовкою капкана. Підправив його язичок тонким підпилком так, що тепер капкан спрацьовував ледь не від подиху вітру. Потім надів пальчата і ретельно протер капкана віхтем соломи змоченим у воді та й виставив його сушитись на сонце і вітер.
Далі сходив на ставок і упіймав кількох карасиків. Увечері знову відловили качат і доправили їх до скрині. Накриту сіткою скриню ставимо посеред хліва
    
     Відправляю маму до хати, а сам залишаюсь у хліві. Зачиняю за собою двері,  вмикаю світло і оглядаю приміщення. За день тут щось невловимо змінилось. Ага – звір таки на місці! Вдень він потрудився на славу. В тонкому глиняному простінку, поміж двома відділеннями хліва чимала дірка. Долівка по обидва боки стіни устелена товстим шаром перетертої сухої глини. Мабуть пробував вибратись.. Виходжу з хліва, одягаю пальчатки. Потім прив’язую до спускового кругляка капкана чималеньку голівку карася  і повертаюсь назад з капканом в одній руці і дитячим пластиковим відерцем в другій. В тому відерці, порізаний на невеликі шматки, карась. Вирішую облаштувати пастку навпроти діри в дальньому відділені хліва. Заганяю кувалдою в землю металевий шворінь, попередньо пропустивши його через крайню ланку ланцюга. Розгортаю рукою глину, на тверду основу кладу капкана  і зачинаю його зводити. Нелегка то справа, бо потрібно налаштувати капкана таким чином, щоби той спрацьовував від найменшого доторку. Після кількох невдалих спроб мені нарешті те вдається зробити. Затамувавши подих, обережно, немов мінер, присипаю капкана глиною - геть увесь, разом з ланцюгом, так щоби на поверхні виділось всього лишень пів карасячої голови. Перед дірою кладу ще один невеликий шматок риби, вимикаю світло, виходжу у двір і  зачиняю двері. На хвилю заходжу в друге відділення хліва, підкладаю по той бік стіни ще один шматок риби і вимикаю світло. Затим, вже потемки, вислизаю у двір, замикаю по собі і ці двері та й іду геть.
                                         *    *    *
     Згодом, коли довкола все стихло, в суцільній темряві, він вкотре сторожко вийшов зі свого схрону. Підкрався до скрині, попробував на зуб одну з її товстих дощок. Потім забрався зверху на сітку. Знизу від качат піднімалось тепле повітря, а ще запахи, котрі бентежили в жилах кров. Він скреготнув злобливо зубами по тонкій сітчастій перегородці, хоча і знав напевно, що то марне зусилля. Качата перелякано закрякали і, щільно притиснувшись одне до одного, збились в купу з одного краю скрині. Ще кілька разів він роздратовано шарахнувся від краю до краю сітки, зліз донизу і повільно попростував до загону. Там було пусто, але  запах риби ще витав у повітрі. Той дух з одного боку був сильнішим і він, поводивши недовго зі сторони в сторону  носом,  обережно пішов на запах як йде  мандрівник за стрілкою компаса.
    
Трунок той густішав і густішав, а вже біля самісінького отвору в стінці вдарив з під самих ніг і, врешті-решт, матеріалізувався у вигляді невеличкого шматочка риби. Він довго, з підозрою, водив над ним своїм шпичастим, оздобленим чутливими вусами,  носом, вбираючи в себе сторонні запахи. Ні, все гаразд. Повільно опустив голову, прихопив кусня зубами, ладний кинути його при найменшому спротиві. Нічого підозрілого. Обережно підняв його із землі і жадібно проковтнув. Наступний шматок риби здибався йому за отвором у стіні і він, з усіма пересторогами, але уже більш спокійно з’їв і його. Крадькома  посунув далі… Все таки щось у тому всьому здалось йому підозрілим. Та він поволі втрачав обережність,  бо пекучий голод дошкуляв дедалі більше і запах, котрий линув від великої риб’ячої голови на яку він щойно надибав, доводив до сказу. Вкрай обережно прихопив зубами самий краєчок здобичі і стиха, ледь-ледь, потяг його на себе. Він все зрозумів, коли відчув як земля під ним, в момент, гойднулась і піднялась навдибки. З жахом, інстинктивно, щосили рвонувся вбік. Під міцними ногами, котрі ніколи до того його не підводили, раптово осунулась дрібна суха глина, він втратив опору і зненацька відчув, як страшна сила вдарила по очах. Останнім відчуттям був нещадний біль. Свідомість вибухнула нестерпним сяйвом і змеркла за мить назавжди. Тіло деякий час ще жило саме по собі, продовжувало кудись бігти, витягуючи з дзенькотом ланцюг у пряму лінію.
                                                          *      *      *
     Вранці я, з незрозумілим для себе хвилюванням, відчинив хлів. На землі, далеко від місця його встановлення, валявся капкан. В його лещатах був затиснутий звір в котрому я не одразу признав щура. Удар сталевих дуг капкана прийшовся по голові трохи вище очей. ТОму не вистачило якоїсь миті, якихось пари сантиметрів, щоб уникнути згубного удару.            
Я одяг рукавиці, притис ногою пружину капкана і витяг з нього пацюка . Потім виніс його у двір і став роздивлятись.
То була видатна особина, вагою чи не в кілограм: рудувата лискуча, з темними підпалинами шерсть, дебелі, з міцними кігтями, лапи, товстий лускатий хвіст і несподівано маленька, як для такого великого тіла, голова.
    
    Я кинув трупик на землю, стояв і дивився на нього зі змішаним почуттям полегкості і жалю. Що штовхнуло ту звірину кинути сите життя біля корита сусідських свиней і вдатись до тієї авантюрної пригоди? Мабуть не голод, бо не раз доводилось бачити, як сусідські свині, у відсутність господаря обійстя, стовбичили на поштивій відстані від корита в очікувані тої миті, коли, врешті-решт, насититься чисельне пацюче плем’я. Можливо йому набридло оте сите одноманітне життя. А може то в нього вселилась душа якогось неприкаяного мисливця, котрому не вистачило життя, щоби насититись сповна вольницею мисливських просторів
                                              *        *         *
       Спливли ті часи без вороття, як  той гомінкий потічок, котрий, скільки сягає пам’яті, струмить свої води прилуками нижче городів. Немає давно на світі і неквапливого філософа-сусіда. І стара хата вже багато років пусткою бовваніє на краю села. А в зрадливій пам'яті, котра стомилась від блідих одноманітних вражень сьогодення, дедалі рельєфніше проступають напівстерті образи минувшини. І може то вони посеред ночі штурхають мене у бік і затим довго, інколи до ранку, не дають заснути, вимагаючи повернення боргів легковажно прожитого життя.