Вечоріло… Сонце давно закотилось за ближчу хату. Ще трохи і зачне сутеніти. Треба було не гаючись приступати до справи, бо скоро з хати вийде хазяйка і почне поратись біля птиці. Він ще раз уважно глипнув на сусідське подвір’я - нікого. Пора! Оминув прочинену хвіртку, ще раз сторожко огледівся увсебіч і швидко зник за відчиненими дверима хліва. Він тут не вперше. Бувало забігав сюди на розвідку, тож добре знав де і що знаходиться. В напівтемряві впевнено знайшов уподобане зарані містечко за рядком порубаних і складених уздовж стіни дров, трохи повертівся на одному місці;  затим  ліг і затих в очікуванні ночі. Що - що, а чекати він умів…
                                          *       *       *
     - Слухай, синку, у нас пропало каченя. Сьогодні вранці випустила курей і качат із хліва, почала годувати, аж дивлюсь – одного, найменшого, і нема. Вже скрізь обшукалася – ніде не видко.
     - А увечері, коли заганяла їх нАніч, всі були на місці?
     - Не помню, не звернула уваги - Оглянули разом приміщення хліва, особливо загін, де раніше, зазвичай, мешкала пара підсвинків, а відтоді, як їх перестали тримати, в ньому ночували качки, або гуси. Жодного сліду. Ще трохи позаглядали по закутках на подвір’ї – нічого підозрілого. Каченя безслідно зникло.
 
       Розглядались два варіанти: або те каченя хтось прибив, або то наслідок візиту куниці чи тхора. Зупинились на першому, бо ті злидні, зазвичай, лазили де попало, а ще, коли б до хліва забрався тхір чи куниця - одними похоронами діло не обійшлося, та й все кругом було би у пір’ї. Увечері ретельно порахували поголів’я, зачинили дверцята до загону, замкнули на колодку двері до хліва, прикрили лядою лаз для курей, а ще прибрали в сторону трапик-драбинку по якому кури забиралися на нічліг до себе на сідало.
 
     І все таки, на ранок, ще одним каченям стало менше. Ось тоді і настав час для більш детального розслідування. Всередині загону нічого підозрілого: ні  крові, ні пір’я. Старий, місцями прогнилий, дощатий настил цілий. Глиняна стінка, в свій час добряче зрита поросячими носами, закладена власноруч цеглою… Стоп! А це що таке? До ока впадає досить широка, в долоню, шпарина між цегляною кладкою і стінкою, а ще сліди свіжої глини на підлозі біля самої стіни. Легко відвалюю одну цеглину, іншу… За ними два задубілих трупики нещасних каченят. На вигляд  вони зовсім цілі, лишень в обох знесено маківки голівок. Хтось випив у них мозок.
 
     Опісля всебічних і ґрунтовних консультацій із сусідами, зійшлись на тому, що то робота щура. Спочатку  в те не дуже вірилось, бо каченята були вже чималими і, щоб затягти таку ношу, потрібно було мати неабияку силу, та інші варіанти були менш вірогідними.
     - Таке міг зробити тільки щур. Не ти перший і не ти останній – неквапно, у властивій йому манері, філозофував  сусід, коли я повідав йому свої сумніви відносно щуриної версії. – Я їхню натуру добряче вивчив. Спробуй поставити капканчика, хоча впіймати ту скотину буде тяжко. З тими словами він забрався до свого хліва, довго гримав там якимось залізяччям, потім виніс звідтіль чималого заіржавленого капкана. До нього був прикріплений метровий шмат ланцюга, яким у селах, зазвичай, припинають у дворі собаку. Сусід, примітивши мої сумніви, авторитетно заявив:
     - В самий раз. Мишоловкою того звіра не візьмеш.
 
     На ніч каченят запхнули до великого дерев’яного, побитого шашелем, ящика, котрий в кращі часи слугував скринею для приданого. Скриню накрили металевою сіткою. По верху її, для певності, притисли двома важкими обаполами. В загоні я поставив зведеного капкана. На спусковий п’ятачок того обережно поклав шматок підсмаженої домашньої ковбаси. Ланець капкана, затим, надійно прикрутив м’яким дротом до найближчого стовпа. А в доважок поруч прилаштував пастку-щуроловку, котра була змайстрована у формі продовгуватого металевого сітчастого короба, всередині якого на спусковому гачку була начеплена та ж сама ковбаса. Варто було злегка доторкнутись до наживки, пастка миттєво захлопувалась і вибратись з неї вже не було можливості. Власник тієї технічної новації стверджував, що він на неї відловив добрих півсотні щурів.
 
Вранці з нетерпінням поспішаю на оглядини. Так, що ми маємо: перше – ковбаси в капкані нема, капкан зведений. Пастка відчинена, ковбаса в ній на місці. Обережний звірюга! Йду з доповіддю до сусіда, котрий в ту ранню пору порався у себе на обійсті.
     - Зроби от що. Помий того капкана у воді, та протри його гарненько сіном і ні в коєм случає не торкайся заліза голими руками, бо як унюхає, обійде того капкана десятою дорогою.  Одінь якісь рукавиці. А ще пацюки полюбляють свіжу рибу, більше за все голову. Капкана приховай , присип землею, притруси соломою.
 
Увечері ретельно виконую усі сусідські настанови. До п’ятака капкана товстою ниткою прив’язую голівку карася, пійманого вдень на ставку і пристосовую того капкана посеред загону. Потім притрушую його землею, глиною, різним сміттям, так щоб на поверхні виділась одна лишень риб’яча голова. І все те роблю в товстих старих бавовняних пальчатках в яких, зазвичай, рвали кропиву.
        
        На ранок та ж сама оказія - капкан не спрацював. От тільки кругом нього усе перекопано, старі прогнилі дошки деінде відірвані, а на місці капкана чимала гірка свіжовиритого ґрунту.  
Кличу сусіда, щоби він теж подивився на ту чудернацію. Той зайшов до хліва, уважно окинув поглядом поле герцю, потім лозиною, котра була у нього в руці, злегка штурхнув в купку нагорнутого ґрунту. Капкан миттєво спрацював, підстрибнув і гучно ляснув своїми сталевими щелепами. Голівка карася була на своєму місці. Видно та звірина відчула спротив і вчасно зупинилась.  
     - То він так лютував і показував свою силу. Не знаю, що тобі ще порадити. Може ось що. Спробуй зачинити на день у хліви двері. Він, мабуть, десь тут зачаївся, то може за день зголодніє і не буде таким обережним.
Мені стало трохи моторошно – звідкіля у тої звірини такий розум, щоби з легкістю обходити оті всі виверти людської винахідливості.
Я  навіть уже і не знав що мені робити далі. Назавтра потрібно було їхати до Києва і я чудово розумів - якщо наступної ночі я не доконаю свого ворога, то полишу маму один на один з розлюченим звіром. Тож потрібно було все починати заново.
 
                                            (Закінчення завтра)