Я розмовляю тільки українською. Серед мільйонного російськомовного міста Харкова. Навіщо?
Якось одна жіночка сполохано-здивовано глянула на мене: «Це ж треба, яка гарна все-таки мова… А я забула… Зовсім забула…» Я розмовляю українською. Щоб не забували.
Часто-густо мені відповідають на рідній мові. Немов зустрівши земляка, вітають щирою посмішкою недавні вихідці з сіл. Хизується красивою правильною мовою вчена молодь, що рада похвалитися своїми знаннями.
Не забувайте. Буду говорити. Тільки не забувайте!
На одному форумі росіянин завважив: «От ви лаєте Сталіна, комуністів за зросійщення. А чим вони винні? Для циган також ніхто не створював циганських шкіл, але вони від своєї мови не відмовилися. Самі вважали свою мову бидлярською, відцуралися від неї, а тепер хтось вам винен».
Я розмовляю тільки українською. Щоб чужі люди не казали, що ми – бидло.
Серед російськомовних багато моїх однодумців: «Дуже люблю рідну мову. Двадцять років у місті. Забув. Скрізь російська – на роботі, на вулиці. Вважалося, що поруч Росія, можуть бути гості з Бєлгорода… Треба розмовляти російською, щоб всі розуміли… А тепер не можу. Як собака. Все розумію, а говорити не можу. Дітей віддав в українську школу – хай хоч вони розмовляють рідною мовою».
Моя рідна Салтівка заселялася в 70-х. Звичайно ж таки не одними лише вихідцями з Росії. На весь величезний масив (майже третина Харкова за населенням) не було жодної української школи, жодного дитячого садка з українською мовою. Щоб швидше забували…
По собі знаю, нелегко зберегти українську мову в російськомовному оточенні. Спочатку автоматично переходила на мову співрозмовника, бо вважала це за ознаку ввічливості. Щоб було зручніше людині зі мною спілкуватися.
Багато хто й сьогодні так вважає. Будуть у навчальній групі хоч два-три студента з випускників російських шкіл – відчайдушно волатимуть про мовний бар’єр. Випускники українських шкіл мовчать. Запитую: «Чому мовчите?» Мляво-ніякова відповідь: «Та ми ж знаємо російську… Ну трохи терміни там…  подумаєш… вивчимо... А вони ж українською…  зовсім не бельмеса…»
Потім політики будуть казати: «Студенти категорично відмовляються навчатися українською».
Так склалося. Переходиш на російську – отже, підтримуєш російську. Політикани залюбки стверджують: «Багато українців, хоч і назвали українську мову рідною, розмовляють скрізь російською. Отже, вони також за підтримку російської мови»
Якщо ж не переходиш на російську…
Ще дитиною довелося мені бути свідком цікавої розмови. Їхали ми в загальному купе, за столиком про щось сперечалися молоді чоловіки. Раптом один з них роздратовано запитав: «Ви що не можете розмовляти російською?». В несподіваній тиші коротко ляснула відповідь: «Можу. Не хочу».
Початок восьмидесятих. Тоді це був виклик.
Сьогодні також багато людей сприймають моє небажання переходити на російську мову як виклик. І реагують відповідно до власних переконань. Хтось ненавистю, хтось презирством, хтось подивом, хтось захопленням. Дуже цікаво жити – як на війні.
Я розмовляю тільки українською.