Міг би, звичайно, цю історію сюжетно прив’язати до попередньої про
двох полковників, аби стрункість тексту не порушувати. Мовляв, попрощався із сивочолим полковником, подався на перон, аж там стрів бабусю – божу кульбабу…
Але це знайомство трапилось хоч і теж на вокзалі, хоч і теж в маю, хоч і теж із ветераном, точніше ветераншею, але на пару років пізніше…
Тихе і тепле травневе надвечір’я. Навіть вокзальний гамір: гуркіт вагонів, гудки маневрових, верескливий суржик дикторші, що оголошує прибуття/відходи потягів та гул вокзального натовпу якісь приглушені.
Мого потягу ще десь години зо дві чекати. Сиджу на лявочці дальньої п’ятої платформи, смакую баварським. Можливо, в останнє.
Подейкують Новобаварський пивзавод, задавлений конкурентами, різними там Роганями, Оболонями, Чернігівським банкрутує. А шкода, пиво бо гарне.
Біля мене в очікуванні пустої склотари вертиться якийсь волоцюжний персонаж., що аж слиною стікає, коли я ковтаю пінне. «Ну, не садист ж я, - вирішую подумки, - залишу на пару-трійку ковтків.
Коли бачу, побіля східців, що ведуть з платформи на віадук топчеться бабуся. Маленька така в міру тлуста стара із двома торбами. Ніяк піднятися не може. Східці круті, а тут ще й торби. Певно, що важкі.
Аж ось бабця зметикувала. Поставить одну торбу на вищу сходинку, поставить другу, а потім сама підійметься.
Еге, - думаю, - так вона цей Еверест до за говіння підкорюватиме, - тицьнув недопиту пляшку волоцюзі і поспішив до старої.
- Давайте допоможу. – поплескав я стару по плечу, надбігши з тилу.
Вона озирнулась – ну, викапана кульбабка. Обличчя округле, хоч і вкрите густо зморшками, але привітне, очі такі ласкаві, ласкаві:
- Підсоби синку.
Я хапаю торби і мало не присів – такі важучі. Я, живучи поміж містом і селом, звик ті торби тягати. В місто родичам із городиною, дарами лісу, ставку та домашньої пташиної ферми, а з міста із товаром, котрого в селі не купиш. Кава там в зернах, добрий чай, чорний салтівський хліб. Але не такі важучі.
А тут бабця віку неміряного, мені по плече. Як вона взагалі ті торби до східців доперла незрозуміло.
Заледве випер ті сумки на віадук. Стою, відсапуюсь. Піднялась і стара. Я до неї:
- Ну, у вас бабусю і торби. Як ви лишень їх тягаєте.
- Та я звична.
- Мабуть, гостинці онукам везете.
- Еге ж. І онукам, і дітям, і правнукам… В мене родина велика. Кожного тижня доводиться харчі сільські возити, підгодовувати городян моїх.
- А чого ж не зустрічають?
- Чому зустрічають. В мене просто сьогодні мобіла здохла, - якось по сучасному пояснила свою прикрість стара, - от і доводиться самій тягати. Дякувати Богові ти підвернувся. Світ не без добрих людей.
- Так може зателефонуєте з мого, - запропонував я бабусі.
- Ні, не треба. Ти якщо час маєш. Проведи мене до трамвайного кола, я там на чотирнадцятку сяду. Потихеньку до Одеської доїду. А там мені три кроки додому.
- Ну, - кажу, - героїчна ви бабця. – І вже жартома додав. – Мабуть, у вас і медаль «За взяття Берліну» мається?
- Ні-і, такої не маю. А от за Кенігсберг, За відвагу і За перемогу над Німеччиною маю, і орденків пару штук є.
Я тихо так охрініваю, але по нарізці продовжую тіпа жартувати:
- Ви, мабуть, і в атаку ходили, «ура» кричали, в рукопашну билися, німця багнетом як метелика голкою наколювали? А мо’ пантеру протитанковою завалили чи з трьохлінійки юнкерса збили?
- Ні, синку. Я в тилу здебільше парилася, нагороди заробляючи, - примирливо так і одночасно іронічно, буцімто підхопивши мій грайливий тон, відповідає стара.
- Ну, нічого. І в тилу треба було комусь працювати, фронт технікою та озброєнням забезпечувати. Теж непросто було, - намагаюсь згладити своє мимовільне хамство.
Підхоплюю знову торби і тягну їх віадуком до першої платформи, а звідтам із передишками аж до трамвайного кола. Бабця за мною жвавенько так дріботить.
Дорогою я мізкую: «Щось у бабці не в’яжеться. Як вона працюючи в тилу отримала медалі «За звільнення Варшави» та «За взяття Кенігсбергу»? Може то нагороди чоловіка? Зараз допру торби і поспитаю».
Доставив стару із сумками до трамвайного кола. Чотирнадцятка тільки-но хвостом другого вагона метельнула. Це бабусі наступного трамвая не менше години чекати – на цьому маршруті інтервали руху довжелезні.
Бабця починає тицяти мені якісь грошенята, але я відмовляюсь і запитую:
- Ви скажіть мені краще, як це ви несамовито працюючи в тилу десь за Уралом задля «Усе для фронту! Усе для Перемоги!» примудрилися навоювати бойові нагороди?
Бабця аж зайшлась від сміху. А насміявшись, повідомляє:
- А я тебе відразу розкусила – прискіпливий хлопець. Я війну воювала здебільше в німецькому тилу. Я радисткою була. Входила до розвідувально-диверсійних груп. П'ятнадцять викидів за лінію фронту, в отой самий тил.
Я перепросив за нездогадливість. Бабця повинилась, що свідомо недомовками про себе розповідала. Сіли на лявочку, бабуся повідомила – її Мартинівною можна кликати або бабою Катею. Я теж представився. Розговорились.
Каже, жахливішого і мерзотнішого від війни в світі нічого іншого не існує. Суцільні кров, бруд, смерть. Скільки вона останньої
бачила – нікому не побажає. Стільки товаришів по зброї втратила. Одного разу сама чудом врятувалась.
Група потрапила в засідку. Німці усіх положили, лише їй пощастило вирватися. Німці навздогін лупили з усіх стволів, але диверсантку врятувала рація за спиною, що прийняла зливу куль на себе. Так із рацією і вийшла до своїх.
- А чому, Мартинівно, не кинули, - запитую, - вона ж один дідько ушкоджена була та й важка мабуть, без рації б було легше вибиратися?
- Та ти що синку! Я за неї головою відповідала. Ушкоджена, неушкоджена, але рацію я могла кинути лише за наказом командира. Або того, хто на його місце заступав в разі загибелі чи важкого поранення. А їх усіх побили – віддати наказ нікому було. От і тягла на собі рацію.
А одна смерть їй особливо в пам'ять вкарбувалася. Під час десантування на ліс один боєць напоровся на здоровезний сук. Усі нутрощі повилазили. Добити хлопця ні в кого спочатку рука не піднялась.
І от вони йдуть геть, а він повзе за ними і тягне кишки по траві за собою.
- І я не витримала, - зітхає баба Катя, - повернулась до хлопця, - стала на коліна, однієї рукою йому очі прикрила, а іншою дістала пістолет і у вухо встрелила. Як коня пристрілюють.
Повисла пауза. Бабуся ще раз зітхнула:
- Розумієш, за всю війну жодного німця не вбила, а свого пристрелила.
- Взагалі-то, - каже Мартинівна, - дивом вижила. Бо радисток – їх по дві було в кожній групі - берегли надзвичайно. А у німців служба пеленгації налагоджена була чудово. Групу часто засікали. Тоді хлопці залишалися прикривати відхід радисток і майже всі гинули.
Чоловік її – льотчик-винищувач – ставив на крило французів із знаменитої ескадрильї «Нормандія», а потім і воював із ними заразом. І от в 1975 році французи, однополчани чоловіка запросили їх до Парижу. Та зустріч їй дуже запам’яталась.
- Приймали добре. Скрізь водили, все показували, на Ейфелеву вежу та Єлисейські поля водили, постійно годували – наче ми з голодного краю явились,, поселили в готелі, так номер там вдвічі більший за нашу із чоловіком квартиру. – Задумалась на хвильку. Пояснює. – Ми її молодшому онукові подарували, а самі в село перебралися.
- Так от. Прощальний обід. Ми розповідаємо про своє життя-буття. Воно за нашими тодішніми мірками було непоганим. Чоловік полковник у відставці, пенсія добра плюс приробітки різні. В мене пенсія теж нічого собі, спецпайки в обох, санаторії, різні пільги там. А виявляється за французькими мірками – ми жебраки. Вони були шоковані. Сидять, просльозилися нас жалкуючи: чому ваш уряд вас так не любить!??
Нагадаю, рік 1975. Скрізь гасла «Ніхто не забутий, ніщо не забуто». Будуються помпезні пам’ятники, меморіали. А ми усі ще віримо у краще і світле майбутнє…
- Ну, а зараз, - запитую, - ходити по школам? Дітям про війну розповідаєте?
- Ні. Не ходжу. Не вважаю за потрібне. Тільки онукам і правнукам дещо розповідаю.
- Зараз, - кажу, - свобода слова. Багато чого нового про війну випливло, про Сталіна, про Гітлера. Кажуть вони одне одного варті. А ви як вважаєте?
- А, обоє рябоє, кровопивці., звірі. Що генералісимус, що фюрер. Та й інші не кращі, маршали там, генерали. Для них життя людське – ніщо. Але особливо Жуков серед них виділяється. Той солдатів зовсім не шкодував. Німці навіть прізвисько йому вигадали – маршал-смерть. Не стільки для них смерть, скільки для своїх солдатів. Втім німецькі генерали все ж таки турботливіше до своїх вояків ставились, пачками на кулемети та мінні поля не кидали. Я ось нещодавно в одній книжці вичитала… -
Я вже нічому не дивуюсь. Просунута бабця.
- …наші військові втрати майже десять мільйонів, а у німців – чотири. От і виходить, що не стільки перемогли німця, скільки трупами закидали. А взагалі-то, запам’ятай синку, ВІЙНА - ТО СТРАШНА РІЧ. НЕ ПРИВЕДИ ГОСПОДИ.
І баба Катя перехрестила мене. Тут загримотів 14-й номер трамваю, я посадив стареньку до нього, дочекався поки вагони рушать і помахав їй на прощання, вона теж, умиротворенно так посміхаючись мені за вікном трамваю…
***
В Запоріжжі поставили пам’ятник Сталіну. Потім його підірвали. Згодом знову поставили. Комуністи запевняють, що на прохання ветеранів. Невже отаких як баба Катя? Сумнівно. Швидше за все з ініціатив
фальшивих ветеранів. Бо
справжніх вже і не залишилось…
Валерій Семиволос, Харківська обл., село Губарівка, 2012 р.