Колись, давним-давно занесла мене доля у Карачаєво-Черкесію. Запросили нас із колегою туди на роботу. Поселили у винайняту квартиру і дали так би мовити, «підйомні». Мовляв, ложки-миски самі собі вже купіть. А де купиш все необхідне? Звісно ж, на базарі. Тож, кинувши свої речі, ми почвалали на торговище.
 
Відразу за базарною брамою стояла кавказько-гостроноса бабця і торгувала горнятками. Без горнятка кави не вип’єш, а без кави і ранок – не ранок. Тож ми мовчки перезирнулися і підійшли до бабці.
- По чём кружки, бабушка? – запитали на общєпонятном. Ми ж по-карачаєвськи ні бум-бум.
- Двенадцать рублей, -- відповіла тією ж мовою.
- А по десять? – всім же відомо, як кавказці люблять торгуватися.
- Двенадцать рублей – одна кружка, -- сухо відповіла бабця.
- А, может, сторгуемся на десять? – не вгавали ми.
- Двенадцать рублей! – крикнула вона і відвернулася від нас і від прилавка. Прилавком у неї слугувала церата, розстелена на землі. Кавказці – гордий народ. Навіть у бідності.
- Бабцю, та що ж Ви сердитеся? Так, ніби ми з України приїхали лише для того, щоб Вам настрій зіпсувати, -- перейшов на українську мій колега. Він вже не вперше на Кавказі.
- Так вы с Украины?.. Берите по десять, сыночки, -- вмить змінилася старенька, -- Это только русским я не уступаю.
 
Приблизно така ж ситуація і в інших автономних республіках Росії. І в країнах бувшого СНД. Та що там СНД -- в Туреччині, зачувши російську мову, відсторонюються. У Польщі – гарчать. Хто – зтиха, а хто—й уголос. А інколи – й не тільки гарчать… Чехи, Болгари…  Толерантно відносяться до росіян лише там, де їх ще не знають.
 
Якби я був російськомовним, я б ту російську мову далі своєї кухні не випускав. Бо ще з кимось сплутають. А навіщо мені чужий негатив?