-   Не розмишлять! Урааа! Вперьод, чмо японське!
 
                                                                                                                ЛЕСЬ ПОДЕРЕВЛЯНСЬКИЙ,  «ДАНКО»
 
Скільки себе пам’ятаю терпіти ненавидів вчителів і начальників. Ні, не отой  сонм професійно чи посадово об’єднаної абстрактної публіки. А вчителів та командєрів по життю, перші з котрих полюбляють повчально-менторським тоном втюхувати прописні істини, а другим пива з таранькою не треба – дай покерувати.
 
Втім, позаяк згаданий абстрактний люд часто-густо поєднує в собі риси отих, котрі ними є ще по життю, то я завжди намагаюсь триматися від них якнайдалі.
 
Відповідно до цього кредо і професії собі обирав, які не лише спонукають до перманентного самонавчання, але й постійно стимулюють  до прийняття власних, а не нав’язаних кимось рішень. Ну і, звичайно ж, приятелів  подібного штибу собі підбираю.
 
Так от, є серед них такий собі Юрко.
 
Днями витяг він мене на рибалку  до знайомого орендатора ставків. Насмикали рибки, надвечір заварганили юшку, та накривши поляну поближче до вогнища, всілися потеревенити під сто грам, що власне і планувалося від самого початку.
 
Теревенили, правда, без згадок традиційних у таких випадках рибацьких байок. Дискусія  велась навколо іншого, більш суспільно-нагального. Втім, дискусією це спілкування назвати важко. Це був монолог Юрка - людини, котрій наболіло та допекло. Нижче я наводжу найцікавіші фрагменти цього монологу:
 
«Ти розумієш ми вже більше двадцяти років бігаємо, а точніше наші еліти тягають нас за собою по якомусь зачарованому колу. Влада змінюється, а в країні нічого не міняється. Ну,скажімо,  трапиться диво і Януковича із регіоналами посуне від корита наша опозиція. Так вони там вже були і зараз нічого нового не пропонують. Тільки й креативу, що Юлі – волю. Ти читав програму отих запро..., пардон, забатьківців?»
 
Я кивнув головою. Хоча насправді, пробігаючи очима той документ по діагоналі і наразившись на феноменальну за банальністю і дрімучим святенництвом сентенцію, щось на кшталт  – «Нинішні можновладці вважають громадян стадом, яке має покірно працювати для їхнього збагачення.» -, я подумав на адресу ябютівської  апазіції таке:
 
« А ви за кого люд тримаєте, якщо замість програми пропонуєте йому набір гучних, але ні до чого не зобов’язуючих, шаблонних гасел та слоганів, котрі максимум годящі як кричалки на проплачених мітингах, таких же корисних як і самі ці сентенції.»
Після чого покинув ту марну і шкідливу навіть для загартованої психіки справу, довірившись більш метикуватим експертам в аналізі цього чергового шедевру передвиборчої агітки.
 
«Але, як на мене, - продовжував Юрко, - одна із найголовніших  проблем сучасної України – це зовсім не убозтво опозиції та її програми, це аж ніяк не примітивність нашої влади та абсолютно лохотронна суть будь-яких її програм чи реформ.
І справа навіть не в тій системі влади, що дісталась нам у спадок від совка, і котру ми ніяк не можемо трансформувати у щось краще чи просто розтрощити її.
 
Справа не у ницому громадянському суспільстві та відсутності повноцінної демократії , справа навіть не в економіці, котра від виснаженої, зсохлої цицьки  соціалістичного планування відірвалась, а до повноцінного ринку не допливла і бовтається в гнилому олігархічно-клановому болоті.
 
Це все похідні від відсутності однієї дуже важливої складової суспільного розвитку.
 
В українському суспільстві спостерігається надзвичайний брак людей здатних приймати рішення, а головне нести відповідальність за їх наслідки. Мова не про лідерів, точніше не зовсім про них.
 
Люди, не здатні приймати рішення, а особливо розумні та вірні рішення в суспільстві маються завжди. Але якщо їх кількість в соціумі перетне певну небезпечну межу, то суспільство стає безвольним та безсилим перед тими викликами, які йому кидає час.
От і у нас сьогодні суспільство просто перенасичене людьми інфантильними, схильними до патерналізму, до гуртування в стадо під осіб із мало-якими лідерськими задатками, котрі взагалі-то на повірку часто виявляються позірними.
 
А найголовніше в тому, що ці квазилідери апріорі не здатні приймати суспільно корисні, креативні рішення, а тим паче нести за них відповідальність. Максимум на що вони спроможні – це, як Данко Подеревлянського, водити лісом за собою невідомо до якого болота і невідомо навіщо юрби люду.
 
І то – до часу. Допоки на шляху юрби не стрінеться інший, більш свіженький, черговий квазіпровідник, котрий новими солодкими обіцянками обгорнутими у розцяцьковану, ззовні привабливу обгортку якої-небудь ідеологічної хріні знову потягне за собою люд до чергового болота.
 
І при цьому, зваж, жодної відповідальності. Максимум на що спроможеться юрба, так це махнути презирливо рукою в бік такого горе-провідника та обматюкати його. Але не більше…
 
Недаремно ж час виніс на поверхню непорядного і слабовольного Ющенка, здатну керувати лише стадом Юлю,  ззовні рішучого, але б*дливого аж до запаморочення і одночасно мстивого Янека.
 
Здавалось би три абсолютно різні персонажі але багато в чому вони дзеркальне відображення одне одного.
 
Не один із них не прийняв жодного мудрого державницького чи суспільно корисного рішення. Жодного!..
 
А ті, котрі приймалися в кращому випадку були такими ж корисними для державно-суспільного організму країни, як плацебо для людського;  в гіршому - були спрямовані на забезпечення інтересів панівної верстви, до котрої вони і самі належали;  а в найгіршому - наносили непоправиму шкоду національній безпеці чи мали суто антисуспільний і асоціальний характер.
 
І при цьому повна безвідповідальність.
 
Тільки не треба за Юлю на нарах. Вона якраз і сидить через те, що не спромоглась чи не схотіла за свого царювання, наприклад, через низку нескладних у виконанні реформаторських рішень запровадити в економіці принцип «презумпції законності підприємництва», що в свою чергу дало би поштовх для швидкого розвитку і становлення дрібного та середнього бізнесу.
 
Котрий в свою чергу став би міцною опорою для по-справжньому реформаторському уряду.
 
Натомість так званий середній клас сьогодні відгрібає по повній податковій програмі не в останню чергу через бездіяльність і пустодзвонство. І не лише Юлі, але й інших помаранчевих провідників.
 
Тай судова система, котру та ж таки Юля замість реформування законсервувала руками Портнова, тепер жорстко карає її.
 
Або візьмемо Ющенка. Усі бачили куди котиться країна за його безвольного керування. І навколо не відшукалось нікого, хто просто звернув би йому шию.
 
Єдина, хто спромоглася притиснути  Юща – це Юля. Але це рішучість директора міського ринку, котрий наїздить на відгодовуваного ним же мера, аби той не втручався не у свої суто базарні справи.
 
А Юлю як суб’єкт політичного життя пристукнув Янек, виявивши при цьому рішучість та відповідальність п’яного м’ясника із того ж таки міського ринку.
 
А на Янека, не відшукалось поки хоча би якогось військового генерала чи полковника. Це ж стидоба – міністр оброни, треба так розуміти із мовчазної згоди Головнокомандувача,  відправляє підлеглих на свинарники і ніхто не обурився…
 
Втім, країна дотепер  не вибухнула лише з декількох причин.
 
По-перше, це майже повна відсутність на усіх рівнях – від сільського і до загальнодержавного – активних і рішучих політичних суб’єктів.  А звідси…
 
По-друге, це брак опозиційних із більш-менш розгалуженою мережею осередків громадських організацій, об’єднання котрих могло би привести до формування потужного антисистемного Руху.
 
По-третє, допоки за несформованості нової політичної еліти, окремі клани старої панівної верстви ніяк не досягнуть консенсусу з приводу того, як побавитись Лідєра, котрий, схоже, почувши усіх, всіх же і дістав.
 
Але не було би щастя, так  Янек трапився. Його політика закручування гайок у ситуації вибору поміж осоружними регіоналами та ницою опозицією, спонукає багатьох діяти самостійно, тобто до появи отих самих активних політичних суб’єктів.
 
Але біда в тому, що ці суб’єкти у нашому, українському виконанні дуже не схильні до якогось об’єднання. Бо самі собі отамани і нікого над собою терпіти не схочуть…»
 
«Ну і чим це все може скінчитися?» - запитав я.
 
«Рано чи пізно вибухне. І дай Боже якщо стихія винесе на поверхню когось рівня Хмельницького чи Шухевича, що маловірогідне. Але швидше все перетвориться на стихійну отаманщину на кшталт 18-20-х років минулого сторіччя чи набагато ранню Гайдамаччину. Присмиряти котру доведеться зовнішнім силам.
 
І дай Боже, аби сила та була взута у натівський армійський черевик, а не у російську кирзу…
 
Тим не менш струс суспільству потрібен. Бо рух – це життя, це все, а бездіяльність – це безвідповідальне ніщо  ницого животіння…
 
Так вип’ємо за життя, най і з отаманами, але без командєрів!» - запропонував Юрко, завершуючи свого монологу.
Ми випили і перевели бесіду у русло футбольної теми…
 
Я ж готуючи цього тексту пригадав цитату з одного інтерв’ю українського  філософа Сергія Дацюка:  
 
«Було би дуже добре, аби наших політиків здійняли на вила. Тому що це – очищення, це засіб вертикальної мобільності.»
 
Валерій Семиволос
 
Інфопорн