ЯЗЫЧЕСКИЙ БУРЛЕСК"Ты любишь Кастанеду?",-"Нет,я его курю..."
                                                                                      
 

 
                                                                                 ВОГНИЩЕ
 
   Чорне гілля ховається одне за одним і ховає ще щось... Але це щось, воно таке дивне, що вилізає з-поміж гілок і дивиться на тебе своїми жовтогарячими очима. Хороше тобі відчувати на собі цей пекучий погляд. Так добре і так затишно стає на душі. Та це тільки спершу. Потім буде інакше. Чому воно так? Всі б хотіли знати. Та ніхто не знає. Всі хотіли б знайти відповідь під холодним камінцем, під крученим пагорбами, під зеленою листвою чи травою. А вона вже палає у вогнищі і ніхто її звідти не витягне.
Руді, чорні, білі, веселі, сумні, юродиві, розумні. Це щось надзвичайне! І як всі, вони прийшли сюди і як тепер вміщаються тут? Сидять такі голомозі й співають свої чудернацькі пісні. Всі комари, навіть, порозліталися. Бо таких незвичайних істот ще не бачили. І ніхто не розповість тим бідолашним комахам, що вони самі звичайні, які тільки можуть бути, просто час такий настав незвичайний. А істоти і не будуть сумувати за тими комарами. Комахою більше - комахою меньше. А чого за ними сумувати? Вони ж не сині. От якби були сині, то можна було б і посумувати. Але ж вони зовсім не сині, ані трішечки.
А багаттячко все палає і буде ще довго палати. І як йому не набридає? Чи це так цікаво - тріщати сухими полінцями і видихати дим?
А чи цікаво дивитися на це полум'я, колоти пальці струнами гітари і надривати горло, уявляючи, ніби вони гарно співають і взагалі, їм тут дуже весело?
Можливо, вони приречені на те, щоб тут сидіти? Якщо хтось їх спитає, то вони посміються у відповідь і скажуть, що вони вільні. Та це брехня. Що б вони не робили цілий день, які б важливі справи вони не виконували, все одно, коли почне темніти, вони прийдуть сюди. І так, напевне, буде завжди.
На мене поглядають дві яскраві зірки. Але щось вони занадто близько, як для зірок. А може це просто на мене вітрищілась пара блакинтих очей? Так, це вже реальніше... але грубіше - хай краще то все ж таки будуть зірки. Тоді справжні зірки будуть заздрити, що в них немає такої блакиті, як у тих химерних очей і сховаються за хмари. Тоді стане холодно та моторошно. Зате випливе місяць. Він нікому не заздрить. Бо він - єдиний і неповторний, він цим пишається і цим розважає себе, коли йому самотньо.
А очі тим часом відвертаються від мене - в них багато своїх справ.
Тоді мені закортіло знайти інші очі. Та хіба знайдеш хоч одні вільні очі? Всі сірі очі чомусь втупились у вогонь, мабуть вони рахують, скільки іскринок складають одне велике багаття. Ну то їхня справа! Мені б вистачило і коричневих очей. Та й вони порозбігалися. Одні - дивляться на дивний дерев'яний інструмент, ніби на ніжно кохану дружину, якій обіцяють вічну турботу і вірність. Інші -кидають жадібний погляд на собі подібних і строять вже якісь дурні плани. А треті настільки вже помутніли, що не розбереш, якого вони кольору.
Така ось феєрична картина. А мої очі залишаються наодинці із самими собою. Я відчуваю тривожний погляд мені у спину. Це місяць. Лише він може так неповторно дивитися. Дуже жаль, що він так далеко. В іншому випадку я б відповіла на його погляд таким же неповторним поглядом... Та він так недосяжно далеко!
"В шаленій пустоті шукаю, І знаю, більше не знайду Того, кого я так кохаю,
Його у натовпі гублю." - заспівав свою улюблену пісню вітер. Він любить її співати, а я люблю її слухати... слухати і дивитися на місяць. Який він гарний у своїй величній самотньості, у своїй небесній приреченості! Я підморгну йому правим оком і більше не буду на нього дивитися. З нього достатньо. Краще буду спостерігати за цікавим створінням, що сидять поруч. А якщо в мене буде настрій, то, може, ще й розповім вам про них. Трава пірнає мені у вуха, ніс, лоскоче шию. Це заважає мені концентрувати увагу на особистостях. Справа в тому, що хтось штовхнув мене на землю. Я не ображаюся, тут це звичне явище. Навіть інколи приємно відчувати себе перешкодою на чиємусь щляху. Тут йде боротьба за виживання, а хтось (в данному випадку - я) розсівся і навіть "вухом не моргне"! Треба цого штовхнути, щоб знав! Ось мене і штовхнули, негідники! Аж спина затріщала! Ще й дим засліпив очі! Не везе, так зразу в усьому! Раз уже я такий яскравий випадок невезіння, треба залишити всі справи і насолоджуватися цим (треба вміти насолоджуватися всім, що маєш на данний момент часу).
Але це дуже нудно і воно мені скоро набридло. Ставати життєрадісним оптимістом теж, мабуть, нудно, тоді я знову буду спостерігачем. Доречі, в мене з'явився настрій розповісти вам про кожного члена цієї вовчої зграї, щоб не сказати свинячої. Кожен з них являється типовим представником цього середовища, тому треба на кожного зосередити велику увагу і саме тому я буду росповідати про одного з них щовечора.
Вечір Перший
Біля вогню, гріючи свої обмерзлі руки, сидить струнка дівчина. Чи вродлива? Вона не знає цього, бо де ж тут узятися дзеркалу? Вона сидить і мріє, бо не вміє співати, не вміє грати, вона тільки й вміє, що мріяти. її звати Совість. Часто її не помічають, вона й не напрошується, іноді - обсиплять піском, коли все ж-таки комусь очі муляє. Нерозумні, не знають, що забруднюють лише її одяг, не більше. Вона навіть не зверне на це уваги. Можливо тому, що в неї важлива справа - мріяти про дивакуватого хлопця, званого Товариством. Як вона його кохає! За що? За те, що він є, за те, що вона сама бачила, як він народжувався, за те, що була свідком його щасливого дитинства. І тепер, коли в нього тяжкий перехідний період, вона так само його кохає. Вона не втручається у його особисте життя, вона не замислюється над тим, чи кохає він її. Не можна сказати, що їй цє байдуже, просто вона втомилася копатися у цьому, втомилася привертати до себе увагу. Але колись вона робила це. Колись він напився так, що впав і не міг підвестися. Огиду в ній замінила болюча жалість. Вона б ніколи не змогла кинути його тут. І вона підняла його на свої ніжні плеіч. Він щось казав про нещасливе кохання до когось іншого, просив пораду. Вона заспокоювала його і пояснювала йому психологію жіночої особистості. Вона знала, що він не в змозі був її слухати, хоча вона відкривала йому таємниці щастя. Але він знав, що вона вислухає його. Він не знав, що вона його кохає. Вона не знала, що він вже навіть не згадає про неї завтра. Але вона до безтями любила його. З плином часу вона зрозуміла, що вона йому не пара. Тоді вона намагалася змінитися. Вона накурилася до нудоти. їй це було незвично. Просто вона хотіла бути такою, як він, вона хотіла зробити його щасливим. Він не зрозумів цього пориву. Він просто подумав, що вона збожеволіла. Він не дуже ламав собі голову - від чого це раптом. Йому було байдуже. А вона кохала його... Він не звертав уваги на її страждання, на її шукання і вона втомилася. Вона не змогла бути дівчиною його мрії, бо народилася іншою.
Тепер вона сидить і гріє коло вогню руки. її звати Совість. А її коханого - Товариство.
                                                             Лiдiя Жумай.