( казка )
 

 

 

 

      У сутінкових мандрівках скелястими берегами Сельтії трапляється заблукалому в уяві зустріти спогади про власне майбутнє чи візії можливого минулого. О цю пору зникає прибій, шерхіт хвиль на пісках білих пляжів, не співає у соснах вітер, мохи та верес не милують око подорожнього. Лишаєшся сам-один у Всесвіті – під зоряним пилом вічності. Ото - мрія, оце – уявлення.
 

 
     Попліч ступає-танцює рвійна жіночність життя. Скуйовджена фризура, задирливий погляд, ніжна ручка - в мого життя. Може вибити останні зуби – з одного маху, якщо влучно поцілить, а цілить – без промаху. Потім засміється – дзвіночками пурхне її сміх – просто в серце – відтак і зцілить. Непостійна, неспокійна, непевна, примхлива – справжня коханка, діва життя, яку елліни німфою звали. Німфа скелі чи німфа ручаю, а навіть – німфа тамтого пагорба, схилами якого дерусь угору-вниз. Буде насміхатися з мене, питати: а кажи – за що мене кохаєш. Як за що? Бо ж ніколи не знаю, що зі мною стане наступної миті: згорю в пекельних муках провини й сумління тортурах, а чи покуштую тої амброзії, яка тільки богам належить щодня на харч.
 

 
     Затанцюємо удвох на березі нічному – я  й моє життя, альбо знову – постанемо в герці: один проти одного. Тільки те є безцінним і вартним, що відвоював у самого себе, що забрало в мене моє життя, тільки хвостиком махнуло, як бігло геть од мене.
 

 

     А тут лист – із дому.
 

 
     Хоча звідки в мене дім? («Звідки ви!!??» - «Звідусіль.» - «Нє-є, звідки ви родом!!!???» - «Рід мій звідусюди, з теренів колись великого князівства…»)
 

 
     Дім – моєї матері:
 

- Куди йдеш?
 
- Іду до матері.
 
- Де жиє матір твоя?
 
- Біля бійні…
 

 

 
     Майже дійшов, одного разу. (Звісно, коли я ще міг ходити.) Та перестріли, кажуть: паспорта покажи. Витягнув із кишені – дав, а в руці – жменька стобарвних уламків скойки, казна-що, щось – одним словом. Кажуть: стій! -  із цим – не можна. Забрали до постерунка. Повитягали все, що при собі мав, крім грошей, яких не виявилося. Черевики навіть зняли – шкарпеток не знайшли, тільки дірки на шкарпетках. Посадовили на пару діб, ув охайну комірчину – два фути на три. Лягти не було як, то впирався долонями в стіни, давав ногам перепочити – і відтак навіть поспав собі. Потім щось про мою матір довідалися, або покинули ту справу як невдячну, бо ж скарбів не знайшли. Перед тим, як копнути надвір, пустили до мене сувору істоту, в білім очіпку та фартушку, зі служби допомоги бездоглядним волоцюгам. Примара простягнула мені одноразове горнятко не то з кавою, не то з чаєм, та блюдечко зі скибкою чогось їстивного. Руки мої на той час уже добряче затерпнули зі сну стоячки, ось так я і впустив тую каву-чай на підлогу. Поява зі служби допомоги відсахнулася та зблідла, мабуть, образилася та налякалась. Даремно, я б усе з’їв. Якби зміг нахилитися та позбирати рідину в суміші з чимось – із підлоги. Але нахилитися я вже не міг. О, добрий Семюеле, вибач мені… )))
 

 

     А що ж той лист?
 

 
(Якийсь йолоп написав і згубив на березі, а потім, мабуть, пішов і втопився. Навіть міцного одягу чи взуття по нім не лишилося, а шкода. Тільки аркушик, помережений кирилицею, без початку і без кінця.)
 

 

     «Літо топиться жаром, світло – й тіні нема. Вітер гарячий – в обличчя, все - з пащеки Хаоса – просто у вічі. Може, це – і не сон, не ява.
 
     Рінь хрустить під ногою, не хода – немов літ наді бруком. Стін вапняк, мури, вежі, дзвіниці. Українські міста, села, пагорби, міст – битий шлях. І змією води в’ється смуга.
 
     Ось і брама, похмура, іржава, хтось її розчахнув передбачливо, стулок скрип у завісах, що скиглить: заходь!
 
     Слів безжальний пароль: Вічне Світло чи Вічності Світ. Щось не те, але рідне й  знайоме.
 
     Ждуть химери довгасті, жіночно-скорботні із виду. Ось і ці, в сорочинах подертих. Руки тягнуться: дай запалити, все, що хочеш, бери, тільки дай затягнутися раз. І пекуча в тих поглядах туга.
 
     Раптом крик: суко, гаде, не йди. Дай цигарку, аби ти подох! Плач і регіт, і мат. Знову плач, без надії, без віри.
 
     А упир, що від крівці ввесь спух, він голодними їсть всіх очима.
 
     Награє десь гармонь - про розлуку, землицю сиру - й чужину. Знову: здохни, проклята ти суко! падлюки-паскуди! – ех же ж кляте життя та любов!
 
     Хтось тут хреститься злодійкувато. З пересердя хтось спіднє порвав. Про політику спорять рєбята, після заштриків й лікарських вправ.
 
     За столами, де обрус непраний, зголоднілі сьорбали їдла. В юшці журно перловка спливала, бурячиння та гичка мала.
 
     По підлогах валялися шприци, туалетний папір, шмат лайна… Це ж реальні реальності  лики, дійсна дійсність, безодня без дна.»
 

 

 
     … Вчора уночі бачив у дюнах сивого сельтського вовка. Він чимчикував поруч із німфою того пагорба. Поважна хода. Трохи шкутильгав. Німфа тримала вовчий загривок. Ніжно та міцно. Чудернацька пара міфічних створінь.
 

 


 

 

    Мітки:  Україна