І одного ранку вийшло сонце, на диво вийшло.

Спочатку на тлі недостиглих яблук з’явилися двійко зелених очиськ. Точно пам’ятаю – не моїх, бо мої ні про що не запитують. Було щось первісне в тім зеленім погляді, скажімо, докорінно-загально-розв’язувальне всім проблемам. Розкоші, шепіт трав у росах. Я відчув неспокій, це ж не дзеркало на мене поглядає.

… Мимо пробіг хтось із легкою ручною сокиркою, почулося «Хрясь!», якась лискуча лиса голівонька старпера, підстрибуючи на сходах, немов гнилий гарбуз, викотилася за браму дурки.

Я мимоволі помацав власну фризуру. Ага, то був не мій гарбузяка: в нашім роду  втрачають волосся тільки разом із макітрою.

… «Курва в штанях, дристливець!» - пролунав милозвучний та ніжний жіночий присуд, на безголів’я тамтого безголівця.

Я відчув солідарний смуток за ще однією втраченою чоловічою головою. Про всяк випадок побажав найскорішої свободи Юрію Луценку, подумки, але категорично.

….« Як ти смієш радіти життю, коли навколо риги?» - в голосі відчувався метал, криця, ностальгія за бійкою.

Я несамохіть шарпнув патронташ: холера ясна, знову залишив удома, майже неношений, невживаний, хіба трохи. Дім, милий дім! За синіми роками, синцями, забоями, зламами. Як хочеться на Різдво отримати під ялинку оту пару втрачених зубів, новеньке реберце, щось – замість зношених частин, тільки не серце.

…«Ви хто? Ви – кельт?!» - нелагідно, з підозрою, а раптом все ж кельт.

Ерінські кельти сумно закивали: кажи – так, якщо хочеш жити. Я почав «вертикально хитати головою», а це непросто, без звички. Кельти дружно перевели подих і ликнули по ковтку гіннеса. В повітрі запахло морськими туманами, скелястими берегами, виспами та протоками. Чомусь забагнулося сидру повний кухоль. Хоча кельти щасливі, коли в зупі – ще й бульба плаває, зрідка. Тоді вже голоду нема, час на співи. На танок – у кого ноги є.

… Потім звідкілясь пролунав натхнений вірш, ще один, ціла збірка. З пересердя я ледь не заплакав. А тут «Карк!» і все скінчилося, сміюсь, вздоровив ся.

А звучало колись славетними йолопівськими закапелками «Корк-мене! Падлююкооо!»: чи то на карб мені, а чи просто – пияк, мовляв, страшна помста долі. Ну, мало що та хто говорить, хай їм грець. Головне – вічне становлення, вічне повернення, тотожність. Завше все повертається, а люди необізнані. Найстрашніше, що повернуться ті сами та з тамтими же неповторними здібностями.

…..«У Вас до російськомовних тимчасові припадки, так - ні? В очі дивіться, відповідайте правду!» - безжально, з-комісарська, як із малим, але гострим серпом – на йога.

Я смикнувся, аби сховати найдорожче, нє, не сатиричність, хіба фавнову саркастичність чи сфінксову парадоксальність. Тимчасовий припадок завершився дріжжю в членах, а відтак мене посіло розуміння жіночої логіки: із частотою щонайменше 50 герців через увесь екран моїх мізків промайнуло «так-ні». Моя руська прабабуся зронила сльозу та заходилася частувати мене плюшками. Умру я скоро молодим, подумалося. На підлозі валялася подерта в клоччя тога, охайно оздоблена філософською пурпуровою смужкою. Пурпур, глибокий пурпур, багряне світло, ліс із руж.

…«Ось, це - панові!» - яблуко, в ніжній ручці, бойова така рука.

Я взяв, однак істи не наважуюсь. Краще збережу як скарб. Невдовзі революції, холоди, дюдя та вибори, харчів по ним не стане. А те ябко – не для їдження. Це – злагода двох світів, дар кузенів, генеральна лінія людська. Тая річ – для пристрасного пізнання, а чи для впізнаваних пристрастей. Маю зізнатися: я кохаю життя. Ввесь час - із ним у танку. Ах, я повірив би в Бога, коли б він затанцював.