Я вже якось казав, що не люблю писати тексти присвячені якимось святам чи прив’язані до певних дат. Як на мене так званий інформаційний привід, прив’язуватися до котрого так полюбляють багато-хто із редакторів та й самих журналістів не мусить бути сталим. Бо тоді, принаймні у мене, при писанні виникає почуття якогось внутрішнього примусу. А під примусом нічого толкового не накрапаєш – по мимо волі тільки щось тривіально-штамповане виходить.
 
Мотивація мусить бути спонтанною, випадковою, такою, що чіпляє за душу, серце, збуджує мізки – тоді і пишеться легше, в охотку і згадується, щось давнє, цікаве, глибоко поховане у пам’яті під шаром іншої інформації та спогадів.
 
Ось так у мене трапилось, коли нещодавно на очі потрапив матеріал про фальшованих ветеранів. Переглянувши його я тут таки пригадав декілька історій в тему.
 
Історія перша. Два полковника
 
Справа була якраз на Красну гірку років із 15 тому. Я із мамою з’їздили на цвинтар до батькової могили. Прибралися там, поправили огорожу, мама посадила на могилці якісь спеціальні цвинтарні квіточки.
 
Посиділи, трохи пом’янули, позгадували. Мама повоєнний 48-й, коли вони вперше познайомились із татом. Я – серединні 60-ті, коли ми у батькові відпускні по «дикунськи» у наметах відпочивали і рибалили в одному із глухих закуточків  Кремгесу (Кременчуцьке водосховище).
 
Мама трохи сплакнула, потім я провів її додому і подався на метро аби добутися вокзалу. Я тоді ще жив поміж містом і селом, але як тільки-но тепліло при першій же нагоді звалював до дружини в Губарівку.
 
А нагода якраз була. Того року Пасха була пізня і відповідно пасхальні і першотравневі свята злились в один довжелезний вихідний. Красна ж гірка потрапила якраз поміж 1-м та 9-м травнем і містом вже вешталось чимало святково вдягнених ветеранів із медальками та іншими нагородами на скромних ще совєцького крою піджачках.
 
На Гагаріна я пірнув до однойменної станції метро та вдало скочив до вагону тільки-но прибулого поїзду підземки. Вагон не те щоб був переповнений, але вільних сидячих місць майже не було.  Я зайняв улюблену, стратегічно вигідну для виходу з вагону позицію – у невеличкій такій ніші побіля дверей. І пасажирам, що виходять/заходять не заважаєш, і вийти на потрібній станції першим, не штовхаючись у натовпі зручно та й опертися на бильця вагонного сидіння можна.
 
Що я і зробив. Навпроти, по моїй стороні вагону, скраєчку сидів сивий аж до білизни старий. А навскоси теж скраєчку навіть не сиділо, а так собі обережно розташувалось зовсім молоденьке рудувате дівча із густо обсипаним ластовинням личком та голівкою у смішних кучериках. Дівча було вагітне.
 
Я помітив, що старий дивиться на дівчинку якось так  підбадьорливо-весело – мовляв, не переживай, усе буде гаразд, а вона на старого із розумінням і подякою за німу турботу.
 
Я навіть встиг подумати: «Мабуть родичі. Дідусь із онукою, наприклад. Місць поруч не було, от і посідали візаві.»
 
Аж тут потяг прибув на наступну станцію. Вийшло/зайшло трохи люду, а попереду, судячи із віку та цілого іконостасу чи то  нагород, чи то просто брязкалець (аж до пупа, як у Брежнєва – майнуло в мене в голові) явно відставний полковник.
 
Ветеран навіть не оглядівшись, мо’ вільне місце є чи хтось поступиться ним, попрямував бадьорим кроком до дівчинки і, тицьнувши їй пальцем трохи вище округлого живота, безапеляційно наказав: «А ну, поступися місцем фронтовику!»
 
Дівчина, перелякано подивившись на полкана’, миттєво, як це буває у рудих, зашарілась  і сором’язливо-обережно почала сповзати із сидіння. Я був рипнувся втрутитися, але мене випередив біло-сивий. Він хутко як на його вік піднявся, підійшов до орденоносця, поплескав того по плечу і тихо із ледве прихованою злістю звернувся до нього: «Фронтовик кажеш? Не бреши! Справжній фронтовик вагітну жінку не потурбує. Хочеш сісти? Сідай на моє місце. А дитину не чіпай!»
 
Полковник оглянувся. Судячи із виразу обличчя  хотів відповісти щось різке, але нарвавшись на презирливий погляд сивого, почервонів, вже не так бадьоро продріботів через прохід, розвернувся, присів, повозив сідницею по сидінню, одночасно посуваючи якусь жіночку трохи вбік, відвоював у неї трохи зайвої території та й гордо вгніздився на звільненому місці. І лише тоді пробурмотів собі під носа щось на кшталт «за что кровь праливали» та про невдячну молодь.
 
Сивий же, притримавши дівча під руку, допоміг їй зручніше сісти на відвойоване місце. Потім нахилившись, щось зашепотів їй на вухо. Вагітна посміхнулася і ствердно мотнула кудельками. Чолов’яга розпрямився, якось по-родинному заспокійливо погладив правицею руді куделі, а потім, взявшись обома руками за поручні та широко розставивши ноги, постав перед дівчам, начебто захищаючи її від іншого світу.  
 
На Південному вокзалі я випурнув на поверхню, взяв квитка і подався до привокзального генделика попити пивка в очікуванні потягу, до відходу котрого було ще ген-ген більше години.  
 
Я присів за вільний столик і вже допивав пиво як побачив у дверях сивого. Той пройшов до стійки, взяв у барменші соточку горілки із бутербродом і почав роздивлятися куди б присісти. Я як старому знайомому махнув йому запрошуючи рукою. Чолов’яга присів за мій столик. Випив горілку і, розжовуючи бутерброд, поспитався:
 
- Ми знайомі?
 
- Ні, але бачились.
 
- Де?
 
- Та тільки-но в метро. Де між іншим ваша онука?
 
- А, так ти все бачив. Та ніяка вона не онука. Я ту дівчину вперше бачив, навіть не знаю як її звуть. Шкода стало, чомусь думав вагітна сиротинка, а тут цей козел присіпався. А в неї усе гаразд: і батьки є, і чоловік.
 
- А з чого ви взяли, що полка’н не фронтовик?
 
- Та він, мабуть, і не полковник зовсім, а ряжений. Я сам війну воював. Починав комвзводу, лєтьохою взимку 42-го в піхоті тутечки, під Ізюмом, а закінчив – вже заступником начальника дивізійної розвідки, підполковником в Югославії. Потім іще служив, допоки під хрущовське скорочення в 50-ті не потрапив. Дали полковника та й з армії поперли. Спеціальності іншої окрім як воювати і служити не мав, той подався тут  в один район вохрою командувати. До самої пенсії керував. Так, що життя знаю, і розібратися, як казав Горбачов, ху із хто Кирилович – можеш так мене кликати – здатен запросто. А якщо конкретно, то по-перше, його форма одягу викриває. Кітель старого крою, під галіфе, а брюки – нового.
 
- Так, може, галіфе зносилося, от і одяг невідповідні штанці.
 
- Справжній офіцер, тим паче полковник, йдучи кудись до офіційної установи, такої невідповідності у формі ніколи не допустить. По-домашньому, по-господарству там можливо, але в присутствіє – ніколи.
 
- А звідки вам відомо, що той один до якоїсь держустанови ходив? – дивуюсь я.
 
- Ти його іконостас бачив. Стільки цяцьок вішають, коли йдуть до якогось начальника щось випрошувати.  А  де він сів? На Радянській. А що у нас на Радянській? Правильно, міськрада і виконком. От він до мерії і ходив. Мабуть, відмовили. Ото він на бідолашній дівчинці зло і хотів вимістити.
Кирилович замовк, про щось задумався, закурив, я теж, і перечекавши паузу, припустив:
 
- А може у них десь на Совєцькій яка-небудь зустріч ветеранів трапилась – от полкан і вирядився?
 
- Та, не було там ніяких ветеранських урочистостей сьогодні. Аби щось таке було, - то я би знав.
 
- Звідки? – знов дивуюсь я.
 
- В мене донька в мерії працює, аби щось урочисте планувалось, то вона б мені сказала.
Він знову  про щось задумався.
 
- Ну, а по-друге? – відволік його від роздумів, повертаючи до розмови.
 
- По-друге? – стрепенувшись перепитав полковник, - По-друге, давай ще по сто…
 
Я збігав до стійки, взяв по сто і бутербродів. Випили. Кирилович начебто виправдовуючись повідомляє, мовляв, взагалі-то не питущий, але отой козел роздратував нерви – треба заспокоїти їх горілкою. Потім продовжив:
 
- По-друге, це іконостас. Я такого черезсмужжя  нагород і невідповідності  деяких із них нагородним колодкам в житті ніколи не бачив. В нього, наприклад, поміж інших дві медалі висіли – «За звільнення Варшави» і «За взяття Будапешту». Він, що обидві столиці одночасно звільняв. Різні фронти, різні напрямки.  Бути такого не може.
Полковник клацнув запальничкою, знову закурив. Димнув і продовжив:
 
- У нього на грудях Червоного прапора бовтається, а колодка Червоної зірочки, Вітчизняної війни, а колодка ордена Слави. А це нагорода суто солдатська . Нею офіцерів не нагороджували.
 
- А може йому рядовим чи сержантом довелося повоювати?  - під’юджив  я Кириловича.
 
- Членом в жопі він воював, - озлився полковник, - в нього значок  ХХ років РККА серед інших ювілейних висульок затесався. Він що з пелюшок в Червоній армії служив? Мудило він ряджене, а не фронтовик. Справжній фронтовик війною загартований, а тому переважно невибагливий і терплячий. Він із ніг падатиме, але аби місцем, наприклад, поступилися прохати не буде, тим паче у такий хамський спосіб. Окрім того, фронтовик стільки смерті бачив і в очі їй заглядав, що для нього, як ні для кого іншого найдорожче за все – це життя. А хто нам життя дає? Матір, жінка. Так що фронтовик ніколи не образить жінку, тим більше вагітну.
І тут я на якогось дідька, мо’  алкоголь по мізкам вдарив, бовкнув:
 
- А як же масові ґвалтування переможців та й тотальне мародерство фронтовиків не прикрасило?!
 
Кириловича аж пересмикнуло. Він припіднявся, зле подивився  на мене. Думав, що зараз зацідить мені в лоба. Але ні. Постояв, постояв і мовив:
 
- Тут без сто грамів навздогін не обійдешся.
 
Ми махнули ще по сто. Полковник крекнув і проговорив мені прощального монологу:
 
- Я не виправдовую нікого, але й не вам нас судити. Було всяке і насильство, і мародерство, і ґвалт. Але ти зваж, зроби скидку на запал переможців, на озлобленість на німців через те, що вони у нас накоїли, до того ж буцімто існувало негласне розпорядження самого Жукова – тиждень бійці можуть по праву переможців коїти що завгодно. Не знаю чи це правда, але кінцеве все залежало від людини. Сволота тим правом користалась на всю котушку, нормальні гидували. А ще багато що залежало від командирів молодшої та середньої ланки. Були такі, що й самі свавільничали, а за ними і бійці, А були такі, - що до стінки ставили. По різному було. Що стосується мародерства, так трофеї нам офіційно дозволялося брати. Правда, кожен розумів трофей по своєму. Хтось останнє у цивільних відбирав, а хтось дійсно – лише трофеї. Я, наприклад, додому на хорьхові армійському повернувся. Так його мої розвідники у німців захопили, відремонтували і мені подарували. А югослави на знак подяки на прощання машину харчами та подарунками набили. І югославки до нас на шию першими чіплялись. Якщо в кого щось із ними і було, то по обопільній згоді. А взагалі-то  війна то справа мерзотна, і людина на ній спадлючується. Потім, правда, більшість попускається. Але осідок, біль совісна залишається. От із нею і доводиться жити. До самої смерті. Вашому поколінню цього не зрозуміти. А не розуміючи, не судіть прискіпливо…
 
На цих словах Кирилович розпрощався зі мною, а я й досі жалкую, що старого зачепив. Мабуть, погарячкував?...

Валерій Семиволос, Харківська обл., село Губарівка, 2012 р.