Ну ось і все. Футбол (принаймні для української збірної) закінчився. Майже закінчився, бо попереду ще матч зі збірною Англії. Та невже ще є оптимісти, які після вчорашньої гри з французами вірять в те, що наші футболісти здатні протистояти титанам футболу.
 

 
Ні, вони старалися. Вони дуже старалися. І два рази(!) навіть ледь-ледь не забили. Але ж відомо, що «ледь-ледь» не зараховується.
 

 
Звичайно, можна знайти виправдання в тому, що через зливу матч було перервано на самому початку й перенасено на цілу годину, а це, мовляв, розхолодило наших футболістів, вони, так би мовити, «перегоріли».
 

 
Певна доля істини в цьому напевно є, але ж і французи були в такій самій ситуації, що не завадило їм тримати нашу команду цілий матч притиснутою до власних воріт.
 

 
А ще, можливо, не варто було проводити матч в Донецьку. Це місто таки не фартове для нашої збірної, хоча місця проведення матчів певно ж визначало УЕФА.
 

 
Втім Донецьк загалом місто не фартове для України. Хіба не так? Бо ж не футболом єдиним…
 

 
І цей дощ… Українці так заповзято молилися за перемогу своєї збірної, що Бог вирішив, що вони просять дощу. І дав дощу, але не дав перемоги.
 

 
Можливо тому, що українці (як завжди) не змогли чітко сформулювати чого ж вони врешті-решт прагнуть. Перемоги, дощу, грошей, поразки. Ми ж бо нація, яка любить свої поразки. Ми їх плекаємо, носимося з ними, оспівуємо їх. В той час, як інші нації оспівують свої перемоги. Часто навіть вигадані.
 

 
Але, як би там не було, всі ми чудово знаємо хто винен в усьому. І в тій зливі, яка зашкодила футболу, і в поразці нашої збірної, і в недолугій тренерській роботі Блохіна, і в тому, що наступний матч збірна знову проведе в не фартовому Донецьку.
 

 
Це звичайно ж вона – одвічна біда України Юлія Тимошенко.