Любко Дереш трохи помилився. Можливо, це буде не кінець світу, а кінець цивілізації. Та й то - не людської загалом, а локальної, російської. Власне, навіть не кінець цивілізації як такий, а кінець ілюзій щодо можливості демократичних змін в Росії.
Схоже, що фінальний матч за участю цілого пантеону різноманітних богів – від Перуна до Кетцалькоатля, який Любко змалював у „Голові Якова”, таки відбудеться, але не у Донецьку, а у Варшаві...
 
Все ж дивно, як іноді в калейдоскопі подій збігаються дати чи імена. Ці збіги бувають настільки красномовними, що навіть далека від забобонів людина не може не звернути на них увагу. А помітивши ці аяти, ти вже підсвідомо ставиш собі позначку і чекаєш, коли на екрані появляться ці цифри; щось мусить відбутися...    
Цілком ймовірно, що в польсько-російських відносинах такою датою може стати 12 червня.
 
...Смоленська трагедія, від якої у свій час Боже провидіння так вдало уберегло пана Туска, вже на той момент висвітлило дещо дивні у своїй патології форми радості з цього поводу частини російської спільноти. Досить значної частини, треба зауважити. Деякі коменти були настільки за межами здорового глузду, що навіть вже не шокували. Найяскравіший „перл”, який мені запам’яталася – „Это вам за Катынь!” Претензія полягала в тім, що поляки не повинні були взагалі згадувати за катинські розстріли, а тим більше – звинувачувати будь-кого.        
Думаєте, щось радикально змінилося? Звісна справа, що - ні. Власне, якщо нічого принципово не міняється ще з описів Московії в середньовічних хроніках, то вже за два роки активного путінизму...
 
12 червня – день незалежності Росії. Загадкове свято, яке не всі росіяни здатні собі усвідомити: залишки імперії святкують день незалежності... Московське начальство вирішило, що свято треба трохи видозмінити, і змістили акцент – від „незалежності”, яка потребувала деякого уточнення (від кого?), до більш абстрактного Дня Росії. Але й такому святу, як День Росії, також не завадив би якийсь привід. Звісно, що для миролюбивої і богобоязної держави, якою є Росія, найліпшим мотивом для святкування є чергова військова перемога над черговим ворогом. Подивилися на календарик: хто там у нас сьогодні черговий історичний ворог? Ага - перманентна Смута... литвинський Смоленськ... З того часу новий День Росії так і залишився прив’язаним до середньовічної Польщі. Антипольський психоз в Росії до такого геройського свята був розкручений капітально. Звісно, пару поляків побили.
 
Ну, а потім, як ми знаємо, авіакатастрофа під Смоленськом тільки добавила сланцевого газу у вічний вогонь польсько-російської дружби. Відтоді десятого числа кожного місяця поляки збираються, щоби вшанувати пам`ять загиблих співвітчизників. Близько третини поляків вважають, що тією чи іншою мірою основним винуватцем катастрофи є російська сторона. Пікети з відповідними плакатами перед готелем, де зупинилася російська збірна, поляки вже виставили. Ось такий загальний фон напередодні матчу.
Варшавські засоби масової інформації пишуть, що місцеві силові служби перебувають у постійному напруженні через можливі ексцеси з будь-якої сторони. Тим часом „будь-яка” сторона вже встигла продемонструвати у Вроцлаві свої бойові кондиції.
 
12 червня – футбольний матч Польща – Росія.
На цей день російські фани заявили про намір пройти п’ятитисячною колоною  до стадіону через всю Варшаву. Причому заявили, що пройдуть „русскім маршем” незалежно від того – дасть мерія дозвіл чи ні. Їхні настрої досить красномовно описав Олексій Лєбєдєв:
 
„Не удивляйтесь, если на игре Россия—Польша на Евро-2012 некоторые фаны начнут... запускать самолетики. Бумажные.
И тем более не удивляйтесь, если это будет на фоне баннера «Смоленск».
Никто не забыл про то, что случилось с польским самолетом возле Смоленска?”
 
Тут для мене найдивнішою тезою є – „не удивляйтесь”... Хочеться перепитати: якому сенсі „не удивляйтесь”? Що це є нормальним для представників даної цивілізації, ми й так знаємо. Європейці – ті б, напевне, здивувалися.  Нам же достатньо згадати великодержавну істерію навколо першого матчу Україна – Росія.
Все ж є щось патологічне в імперському менталітеті московитів. Ну не можуть вони сприймати спорт без мілітаристського підходу. І коли читаєш Дмитрія Лекуха
«ФУТБОЛ — ЭТО ВОЙНА...» (одна назва чого варта!..), то ідея паперових літачків на фоні банера „Смоленськ” вже сприймається абсолютно органічно.
 
   „Характерны знаменитые баннеры, например, во время матча сборных Эстония—Россия: "1940. Хозяева вернулись" или спартаковский в Праге — с танком и цифрами 1968. Позволю себе предположить, что авторы этих посланий далеки от просоветских настроений. Для них важно то, что это были наши, была проявлена русская сила”.
 
Це коментувати мусить уже психіатр...
Раніше, коли бував у Росії, завжди привозив із собою цілий оберемок місцевих газет – від нацболівської „Лимонки” до „Нової газети”. Зараз в цьому немає необхідності, оскільки все це акуратно розкладене по своїх поличках у Інтернеті. Але на той момент це було дійсно цікаво. Був навіть намір виписати пару найбільш одіозних газет, бо тут люди не вірили, що в Росії пишуть подібне (і на нашу адресу також).
А на тему футболу мені запам’яталася стаття Проханова, присвячена матчу Латвія – Росія. Назва статті звучить не менш душевно, ніж у Дмитрія Лекуха –
 
     „ФУТБОЛЬНЫЕ БОМБАРДИРЫ И СТРАТЕГИЧЕСКИЕ БОМБАРДИРОВЩИКИ”
 
Стаття не дуже велика, але надзвичайно насичена симптоматикою. Тут що не фраза, то діагноз. І сам текст настільки органічний, щільний, що я вирішив навести його повністю. Це варто перечитати, щоби відчути оту агресію безперспективного відчаю, яка заливає хворобливий мозок комуноімперця.  
 

”Футбольный матч "Латвия — Россия" приближается, как больная, охватившая обе страны судорога. К сражению готовятся не только команды, тренеры, нетерпеливые, страстные болельщики, но и две безымянные пассионарные силы, превращающие стадион в ядерный реактор, сгусток яростных энергий, вместилище обожания, боли и ненависти. Пусть не лукавят космополиты-импресарио, утверждая, что футбол — это чистая игра, увлекательная забава, выгодный бизнес. Им не удастся выхолостить глубинный, агрессивный характер борьбы, в которой команды и их болельщики фокусируют национальную страсть, волю к господству, кодируют свои переживания политическими устремлениями, окрашивая их комплексами и инстинктами. Превращают футбол в актуальный национально-политический процесс, войну в миниатюре. Победы в футболе отличаются от побед на авиационных салонах или на конкурсах топ-моделей. Стихия футбола выявляет настроения и тенденции, не знающие политкорректности. Как и в случае предстоящего матча "Рига — Москва".
Что почувствуют политик и националист, геостратег и дипломат, глядя на зеленое поле, нарядных игроков, электронное табло с вылетающими огненными цифрами забитых мячей?
Они увидят маленькую Латвию, вырвавшуюся из объятий огромной империи, жаждущую реванша, утоления национальных обид, возмездия за поруганную гордыню. Находясь под "защитным зонтиком" НАТО, уверенная в своей безнаказанности, крохотная страна вонзает в гиганта-обидчика множество болезненных, жалящих стрел. Норовит в который раз назвать Россию оккупантом, напомнить о пакте Риббентропа-Молотова, приравнять Сталина к Гитлеру, перечеркнуть значение великой Победы, истребовать извинение за причиненное зло. Все это будет ощутимо на поле среди "пасов", "офсайдов", "штрафных".
Россия — огромный раненый медведь, у которого перебиты лапы, проломлена голова, залиты слезами и кровью глаза. Потеряв территории, откатившись с восточных и западных рубежей, затравленная, переживая глубинный упадок, потерю воли и национальной цели, страна мечется в гигантской евразийской западне, получая от вчерашних "народов-братьев" тычки и уколы, не понимая их смысла, бессильно рыча и огрызаясь. Эта русская драма не укроется от глаз прозорливого социального психолога, что станет наблюдать матч, по-своему трактуя каждый успех и промах, каждую подсечку и подножку, удаление с поля провинившихся игроков.
Этот матч даст выход энергиям, не подконтрольным МИДу. Обнаружит сущности, о которых не принято говорить.
За матчем будут следить бывшие "эсэсовцы" и "лесные братья", а также русскоязычные "неграждане" Латвии — ветераны Великой Отечественной, школьники из закрытых русских школ. Среди ревущих трибун, полыхающих флагов, громкоголосых дудок притаится невидимый аналитик, измеряющий не температуру страстей, а уровень национальных энергий, столкновение воль, способность вести борьбу не только на зеленой траве, но и в бестелесном пространстве политики, где выстраиваются границы, летят стратегические бомбардировщики, складывается пасьянс дружественных и враждебных союзов.
Итог игры предсказуем — должен кончиться разгромом рижан. Слишком неравны потенциалы команд, качество игроков, опыт состязаний. Но в случае выигрыша, убереги нас Господь от эйфории. Она будет для нас унизительна. Это не та победа, после которой дают ордена, становятся "героями нации". России нужна другая победа — не в футболе, а в битве за историю, за национальную судьбу, государственную суверенность. Такая победа потребует от народа великого сосредоточения, стоицизма, напряжения всех физических и нравственных сил. И когда она наконец состоится, мир узнает об этом по красоте и величию наших городов и машин, глубине научных и поэтических прозрений, по великим деяниям в науках, трудах и творчестве. И эта победа озарит наши олимпийские ристалища, наши хоккейные и футбольные матчи былым сиянием.
Теперь же, в случае выигрыша у латышей, надо сохранить достоинство, уйти спокойно и сумрачно, готовясь к иным, не футбольным битвам.”
 
Після подібних „спортивних” статей причини наполегливості прибалтійських держав при вступі до НАТО стають зрозумілими.
Щодо завтрашнього (чи вже – сьогоднішнього) матчу у Варшаві, то Інтернет рясніє заголовками на зразок:  
 
„Русские фанаты обещают побоище на матче Польша-Россия: "Готовьтесь ко второй Смоленской войне!"
 

<…> Большинству поляков сразу же показалась невероятной, с точки зрения бытового отношения к русским в Польше, идея проведения "русского марша" по польской столице в 2012 году. На портале nowyekran.pl правый журналист Ян Пински предсказал: "Если сегодня власти Варшавы сообщают, что они готовы согласиться на марш русских болельщиков по столице, то это свидетельствует об отсутствии решимости и предусмотрительности. Защита такого марша потребует огромных сил полиции и правоохранительных органов. При такой толпе людей нетрудно просто вызвать бунт. Тем более что парад этот состоится перед матчем между Польшей и Россией". Состоится ли 12 июня очередная "Битва за Варшаву"? - задают теперь риторический вопрос отдельные поляки.
 
Що ж, будемо сподіватися, що цього разу все обійдеться, бо не у всіх же, слава тобі, Господи, мілітарна вавка на всю голову.
Але якби тільки ці пацани з Тагіла могли знати - як же вони дійсно здатні зіпсувати людям святковий настрій!..