Те, про що буде сказано нижче, може комусь здатися не беззаперечністю. Та нехай і так. Але, тільки не робіть із тих, своїх вражень, швидкоплинних  висновків. Спочатку, краще подумайте.
 
Декілька разів у мене запитували, що я думаю про відділення від України південних регіонів, зокрема – Донбасу. Навіщо нам, українцям,  така тяжка, дестабілізуюча ноша, з якою ми не можемо стільки років ніяк упоратись. Все умовляємо їх поважати українську культуру, вивчати мову, не голосувати за тих, хто веде Україну в минуле, або взагалі у прірву. От тут, як-то кажуть, собака й закопана. Давайте ж її розкопаємо. Та подивимось, що то є насправді.
 
Скажіть, будь ласка, а що, наприклад,  робили донеччани, коли третім туром(?) виборів був вибраний справжній український націоналіст, великий надихач українства, бувший товариш, член КПСС, який за тим став сином Леоніда Другого, а потім Президентом України. Українські патріоти вибрали ж самого найліпшого, на якого потім довго-довго молилися, чи не так…  Він був совістю нації, ідейним  провідником в прекрасне майбутнє, про яке так гарно розказував, показуючи на пальцях тим, хто не зразу розумів, і якого так і не сталося. А натомість, сталася звичайна зрада. І не любих друзів, навіть, а дуже тісно любимого ним, українського народу, який вірив у нього, як в Бога.
 
Що повинні були робити донеччани, спостерігаючи за тим, як бог українських патріотів поступово перетворюється в глиняного божка, потім в пустого глечика, який врешті-решт впав і розбився.
Мабуть, вони тоді мали б піти війною на дебільних українських патріотів, щоб виправити їхню помилку. Не того вибрали, не вірте йому!, мали б кричати вони. Але вони війною не пішли. Правда, кричали і навіть знущалися з тої віри.  Вони були не праві?
Тихцем все збігло, як з гуски вода. Українські патріоти не посипали голову попелом, не покаялись ні перед справжнім Богом, ані перед самими собою.  Проковтнули  та й забули. Тепер в правій кишені вже й самі дулю носять. Та кому вона, та дуля потрібна, вже тепер.
 
В лівій теж дулю носять, але дуля та направлена вже в інший бік. У бік нового вже Президента, якого бувший підняв і на трон підсадив. Така у них сімейна любов вийшла. Тепер українські патріоти Донбасу дулю показують. Відділяти дебілів хочуть. Ну, що, кажуть, хотіли, то майте. Ми ж вам казали, придуркам, а ви нас не послухали.
 
Донбас тепер теж примовк. Прогнав порожняк та й зажурився. А груди напинав,  що не жене. От як воно в житті буває. Не виправдав вже їхній Президент, вже їхніх сподівань.
 
То що нас об»єднує і чому ми маємо роз»єднуватись, га?  Об»єднує нас дебільність, ну не розум же, коли таких вибираємо. Об»єднує нас каяття, якого в нас ще не було. Об»єднує нас презирство до влади, яку ми вибрали. І об»єднує нас думка, а що ж нам далі робити, як з того вибиратися будемо. Бо нікому ж далі так жити не хочеться.
 
Виходить, що одним шляхом ми йдемо і в напрямку одному, тільки чомусь, в різні боки дивимось.  
І ні мова, ні культура, ні все інше, що нас оточує в житті, тут ні при чому. Що з того, що українська книжка тільки одна з десяти, коли практично вся держава читає російською і від цього не відчуває дискомфорту. Але це погано, що в Україні більшість видань російською, хіба це не ясно… Так, погано, бо це – Україна, а не Росія. І давно вона стала такою цнотливою? Давно, аж двадцять років тому. І що за ці двадцять років було зроблено для того, щоб в Україні підняти українську культуру на належний рівень? А нічого. Бо в цей час розкрадали державу. Як воно й зараз продовжується. Однаково, щодо культури і щодо розкрадання теж.  
І між обома половинками України немає розбіжностей фендаментальних, а є – ментальні, які є в будь-якому багатонаціональному середовищі. І є політичні. А ось це саме те, де собака й закопана.
 
Нас протиставляють одне одному, виграючи на цимбалах нашої ментальної свідомості свою стару мелодію козкладаючогося трупа комунізму ті, кого ми не розстріляли вчасно, подібно до того, як вони колись розстрілювали українців. Ми не вивезли їх в Сибірські табори. Ми на все забили і схватилися за кравчучки.
 
І тому вони знову тепер, як і раніше, продовжують свій танок смерті на наших душах. Зволікаючи в Україну ідеї «Русского Единства», «Славянского Союза» та всілякі об»єднання «Крыма и Донбасса».  Та всі вони проповідують одну віру, - віру КПСС.  І на цю вудку ловляться люди. Які ностальгують за минулим, які в силу якихось причин, або недоумкуватості,  симпатизують  концентраційним таборам і масовим розстрілам. Не вірите? Тоді поговоріть з ними. І ви переконаєтесь, як вони вас люблять.
Але це – не весь Донбас і не весь Крим. Це тільки теж – патріоти протилежної сторони. Патріоти того патріотизму, яким таємно, чи явно, керує КПСС. І їх не багато, а купка. Тих, на максималізмі молодих літ яких, та на ідіотизмі старих пердунів, які поховали партквитки в побиті міллю шинелі з чрвоними  погонами, будують своє нове щастя різнокаліберні нові ідоли, інфіковані вірусом  старого режиму.
 
Ми не повинні трясти хоботами один перед одним, а повинні, якщо бажаємо жити як личить  жити людям, а не скоту, об»єднуватись в нетерпимості до злочинної влади. Яка робить нас дурнями,  весь час зіштовхуючи лобами. А не між собою, вишукуючи блох в чужій шерсті. Особливо, коли ті блохи скачуть тільки в нашій  особистій уяві.
Хтось хоче ходити у вишиванці, шароварах і носити на боці шаблю, то нехай собі ходить. Комусь подобається  одягти фофудью та кафтан, тоді не забудьте закинути на плече акаем, це буде дуже круто. По дорозі забіжіть в аптеку за памперсами, вони пригодяться.
 
Нам боротися потрібно з чиновниками, коли нас пускають по колу. За те, що ми роками не можемо добитися заявленого в Конституції.  З хамством і свавіллям, оточуючим нас в житті. Нашою задачею повинно бути створення умов, коли за кожен злочин, вчинений проти кожного із нас має, бути невідворотня розплата. Якщо ми хочемо бути не презрінним бидлом, а стати справжньою нацією в справжній державі, якою ми всі будемо пишатися.