Боже, як радісно на душі! Весняне Сонечко вже прокинулося. Воно піднялося над горизонтом і ніжно пригрівало крізь прозору завісу ранішнього туману. Свіже повітря відтіняло тонкий аромат кави, і моє єство перебувало в блаженному стані гармонії з природою.  
Сонечко... Здавалося, що його променисте тепло проникає мені в душу...
Дякую тобі, Боже, за це тепло!
  
Нетипова для міста тиша.  
Тільки щебетання птахів та легкий шелест листя. Божественно гармонійні звуки!
Закрити очі і вбирати в себе це дихання Всесвіту...
    Тиша...
 
...Я не чув ці звуки.
Просто якимось оголеним нервом своєї душі я відчув прохання про допомогу.
Я встав і пішов на цей позов.
Тепло...
Холодно...
Знову тепло...
Ще тепліше...
Врешті я обійшов будинок і дійсно почув його; це було мале й беззахисне кошеня.
Переляканими очима воно дивилося з вершини  розлогого дерева на людей, чекаючи від них допомоги.
І допомога не заставила себе довго чекати.
Двоє молодих людей, хлопець і дівчина, обв’язувалися мотузками і вже збиралися лізти на дерево за кошеням.
Я підійшов до дівчини. Вона якраз одягала на голову елегантну білу захисну каску з характерним маленьким червоним сердечком.
Мені кинулося в очі, що вона виглядала трохи втомленою. „Так - посміхнулася вона, - була напружена ніч. Спочатку рятували песика, який застряв у димарі на Конча-Заспі, а потім визволяли з ліфту лося на Троєщині. Вже йшли відпочивати, аж тут – кошенятко... Ми не могли пройти мимо!”
„На нашому місці так поступив би кожний!” – приєднався до розмови її напарник. Яка все ж у нас чудова молодь!..
 
Підійшла хазяйка котика. В руках – програма об’єднаної опозиції, в очах – впевненість в перемозі над злочинним режимом.
- Доброго дня, шановні! А це ви, часом, не мого Брисіка зібралися рятувати? – Доброзичливо звернулася вона до рятівників. – Бо я вже куди тільки не дзвонила: і в міліцію, і в МНС... У відповідь – абсолютна байдужість і душевна черствість. І тут – ви... Чи вас так само хтось покликав на допомогу?
- Ми тут за покликом свого серця, - зі стриманою мужністю відповів рятівник і, не гаючи часу, поліз на дерево.
- Не переживайте, довіртеся нам, професіоналам-рятівникам, - зі спокійною впевненістю  звернулася дівчина до бабусі. – Та й невже обов’язково потрібно кликати на допомогу, коли ситуація очевидна? Адже ми повинні допомагати один одному. Бо люди – то є браття на землі.
- Так, - розчулено підтримала бабуся, – і сестри...
- І ще добавте сюди наших братів-гоміків! – добавила дівчина.
- Так, так! – Вкрай розчулилася бабуся. – А разом, ми – сила!
 

Тим часом верхолаз-рятівник енергійно просувався по стовбуру дерева вгору. Грамотно застосовуючи своє обладнання він надійно страхував себе на висоті. Ще пару хвилин, і він був майже біля котика. Буквально два метри віддаляло його від переляканої тваринки. Та вчепилася в тонку гілочку і ніяк не реагувала на зазивні дії рятівника. Просуватися ж далі в напрямку котика хлопець вже не міг, це було занадто ризиковано – для кота, звісно. Бо у випадку, якби верхолаз обламав своєю вагою гілки і полетів вниз, то повис би на страховці, а ось котику повезло б менше...
 
Хлопець спокійно обдумував патову, на перший погляд, ситуацію, тихо обговорюючи варіанти по рації зі своєю партнершою. До нас долітали тільки окремі слова: „анігіляція... в протоплазму... вакуумна ловушка... сачок для метеликів... ведмежий капкан...”, але навіть по цим фрагментарним уривкам відчувалося, що це були дійсно професіонали своєї справи.
 
Згодом до нас приєдналася не чисельна група на п’ятдесят відсотків наших людей. Чому на п’ятдесят? Бо у них в руках був транспарант „Банду – геть!”. Других п`ятидесяти відсотків „нашості” я не помітив.
- Ми – з Дурдому! Але не бійтеся нас! Ми прийшли на допомогу!
- По зову серця? – строго запитала бабуся?
- Ага. По його. Бо воно тьопає і тьопає. І як тільки коє гдє у нас порой єслі где-то человєк попал в бєду, ми поможем, бо ми на цю тему пишемо і пишемо імхо...
- Бо всі люди – то є браття на землі! – підтримала дівчина.
- І сьостри... – сплакнула знову бабуся...
- Не счітая підорасів...
 
Тим часом котик зацікавився подіями внизу і спробував відхилити лапкою гілочку, яка своїми листочка закривала йому нижню панораму. Він майже дотягнувся до цієї гілочки, але несподіваний порив вітру рвучко хитнув верхівку крони...
...Всі заціпеніли, настільки несподіваним і жахливим було падіння бідного кота. Але вже в наступну мить хтось отямився і енергійно скомандував: „Транспарант!”
Чотири пари рук рвучко розтягнули полотнище з написом „Банду – геть!”, і через секунду біле кошеня зі своїм „мяв!” відлетіло вгору від натягнутого транспаранту, мов тенісний м’ячик.
А ще через мить дбайливі руки повернули його щасливій хазяйці.
  
Щасти тобі, Брисіку!