То була страшна ніч і страшний ранок... В п'ять кілометрів навкруг не спало село: крижаніюче кров нявкання морозило душу, тягнуло сили, змушувало накриватися з головою ковдрами і старими фуфайками. Діти посходили з розуму і просили Віскасу, старші з блідими обличчями шукали ружжа, і тільки старі ветерани 2-ї світової мужньо лементували "Воздух! В укритіє! Спасай політрука!"... .
    Зі сходом сонця тверезе до нипрілічія село з'юрбилося під високим горіхом на вигоні.
    Там, на дереві, майже на белебні, серед натовпу злих від неможливості проявити професіоналізм альпіністів, сидів місцевий котяра Брисік. Від нього на милю смерділо валеріанкою, і видно було, що ця скотина, свиня і тварюка п'яна від неї, як чіп.
    Цього кота ненавиділо все село. Він був невиправний. Мало того, що всі ставки, ліси і землі навколо вважав своїми, так і поводив себе, як Лозінський: ні в гайок чужому котові не зайти, ні киці із сусіднього села щастя у нашому селі не пошукати... Мишей не ловив, пацюків ненавидів, але тих, що з нашого села, не чіпав. Скотина, одним словом.
    Однак, з ненавистю плюючи вслід тварюці, люди з деякою шанобою називали його Генералом. "Генерал Брисік", а власне "Брисік" народилося від дитячого "Блись, падла". Було у нього одне улюблене місце на горищі старого сараю, колись спільного. Все навкруги падлюка засцяла, мітячи територію, яку місцеві несвідомі називали Межикоттям. Тепер туди навіть невибагливим закоханим зайти зась: смердить.
    І от скотина на дереві, п'яна, безпомічна, з порушеною координацією, одинока у оточенні невиспаних ворогів. Яко Каддафі, сцуко... .
    Як дурко, твар металася по сучках від альпініста до альпініста, не зустрічаючи і крихти співчуття, вибалушивши безсовісні і мутні свої баньки, під мстиві викрики "Здавайся, гад"‎! А професіонали тикали в гада альпенштоками і вправно метали льодоруби і гачки.
    Наївши добряче черево, Брисік давно втратив природню спритність і тому, дико здригнувшись з переляку на крик "Юля!" (хтось позвав донечку), розчепірив пазури, розслабив сфінктери і іпанувся на кимось спритно підтягнуту борону... . Повний здец!.. І не кавкнув тать.

 
    Я йшов додому і мене пекла досада: ну чому, ну чому я не переконав принести ковдру, щоб він залишився живий? Чому не знайшов потрібних слів? Потрібних ноток-нюансів у голосі, не знайшов у собі досить бажання і наполегливості. Ех... Тепер пізно каятися...
А як прекрасно було б врятувати його, щоб потім урочисто повісити виродка на  дереві на високому пагорбі. Щоб видно було далеко- далеко...
    Ех, лох, він і є лох...