Знову не спалося.
Нічна вогка прохолода змією проникала під ковдру і через жаберні щілини пролізала в душу.
Боже, як муторно...
Ні, останній шкалик таки був зайвим...
Я лежав, думав про януковича, і мене нудило...
А тут ще цей кіт...
Третю добу характерне сіамське скрипіння його голосу мов пазурами роздирало мені нерви.
Десь тут, падлюка, поруч.
З зусиллям відірвавши чавунну голову від подушки я виглянув у темне провалля вікна.  
Звісно, я не побачив того кота; лише звичне мерехтіння мертвих люмінесцентних відблисків нічного міста додало мені депресивного настрою.
 
Помовчавши хвилину, котяра знову завив.
 
Піймаю – вб`ю!.. – подумав я і безсило опустив голову на подушку.
 
Ранок, сірий і безрадісний, як цементна пилюка...
 
Я так і не зміг відпочити.
Що було цьому причиною - посталкогольний синдром?.. політична інтоксикація?..
 
Ммммяяяявввв!!! Знову заскрипів за вікном котяра.
Ні, таки треба його знайти.
 
- Доброго ранку... – похмуро привіталася сусідка.
Вона стискала зубами біломорину і старанно наводила її ствол на слабенький вогник китайської запальнички. З її втомленого обличчя, за синіми колами під очами, було видно, що вчора вона також думала про януковича...  
- Котяра... – почав я.
- Брисік... – втомлено відповіла вона, і випустила мені в лице хмаринку відфільтрованого легенями сіруватого диму.
- Де він?
- Там, - не підіймаючи голови вказала вона пальцем на величезну тополю в кутку двора. Їй явно було зле...
 
Я підійшов до дерева. Під ним мене непривітно зустріла якась насуплена дівчина в касці.
- Мужчіна! Отойдітє! Здесь запрєщєно! Ідут спасать работи здєсь! Ахтунг, мужчина!
Від дівчини несло баварським пивом, сосисками і тушеною капустою. Схоже, вона була альпіністкою...
В руках пані тримала мотузок, другий кінець якого зникав десь у висоті серед листя. Я підняв голову, навів фокус і відразу побачив обох – кота і другого альпініста.
Кіт, переляканий верхолазом, заліз на саму верхотуру і закляк.  
Альпініст із сірим, землянистим лицем, з тихою ненавистю дивився на бідного кота і явно не знав, що йому далі робити. Так пройшло ще хвилин п’ять. Врешті, я знову наважився звернутися до дівчини-альпіністки.
- І як довго він там сидить?
- Спасательние работи ідут трєтьї суткі! Ми – професіонали! Не мешайте! Малчать!
- Пані, у мене є розумна альтернатива вашій понтовій бездіяльності: давайте я винесу свій кімнатний батут, він у мене - п’ять на п’ять; ваш товариш посміхнеться коту, той відразу знепритомніє і впаде. Прямо на батут. І безвинне життя цієї Божої істоти буде врятоване.  
- Цурюк, я сказала! – коротко відрізала альпіністка і сплюнула на землю.
- Ей, мужик! – пролунало зверху.
Я підняв голову.
- А не пішов би ти на хер? – спокійно, з явним галицьким акцентом, запитав згори альпініст. На його бруднувато-жовтій касці синьою плямою майорів прапор регіонів.
Я зрозумів, що дискутувати далі з цими відморозками стає небезпечно і відійшов убік.
Підійшла сусідка і дістала нову біломорину.
- Ех, Брисік, Брисік!.. Я ж з тобою останнім віскасом ділилася, а ти!..
 
Несподівано зверху пролунала фраза:
- Як же ти, мудило шерстяне, мене дістало...
Ми, як по команді, підняли погляди вгору.
Далі все відбувалося просто миттєво. Альпініст закричав: „Та падай вже курва!”, - і щосили трусонув гілку, на якій сидів бідний кіт...
...Мені здалося, що падіння маленького кошеняти продовжувалося цілу вічність.
Брисік падав, і своїми, паралізованими страхом голубими оченятами, дивися мені прямо в очі.
Втім, він не в очі мені дивився – він в душу мені заглядав, і в потаємних її закутках той погляд висвітлював оті конформістські відтінки моєї душі, які стали на заваді його спасіння...
Ти, конкретно ти не врятував мене! – красномовно говорив погляд ще живого кота.  
 

...Я часто ходжу на його могилу.
Приношу квіти і його улюблений віскас.
Я сідаю на лавочку, дивлюся на керамічне фото на пам’ятнику і не можу відірвати погляд від його очей.
 
Я МІГ ЙОГО ВРЯТУВАТИ!!! - монотонно пульсує в моїх сивих скронях.
Сивих...
А він ще міг би жити й жити...
Скільки ж йому було?...
Стало так тяжко на душі...
 
Пальці самі дістали сигарету.
 
Несподівано я відчув запах нікотину - на землі, поруч пам’ятника, ще тліла чиясь біломорина.
 
На сіруватій її гільзі жіночі губи залишили сліди дешевої губної помади.        
 
Я нагнувся, підняв, і припалив від неї...
 
Знову перевів погляд на пам’ятне фото...
 
На очі мимоволі навернулися сльози...
 
Прости мене, Брисік!..